“Любов має бути прошивкою всіх послуг, які торкаються людини”, – Вікторія Федотова,  МАРТІН-клуб

Громадську організацію «М.АРТ.ІН-клуб» (далі — МАРТІН-клуб) заснували понад 30 років тому у місті Макіївка Донецької області. Від перших кроків у сфері соціальної роботи команда разом із Вікторією Федотовою працювала з бездоглядними дітьми — у період, коли в Україні лише формувалася система підтримки сімей і починали з’являтися перші прийомні родини.

За роки діяльності організація пройшла складний шлях евакуації до Дніпра, де не лише відновила роботу, а й значно розширилася, ставши потужною регіональною командою. Сьогодні МАРТІН-клуб об’єднує понад 100 фахівців, що реалізували більш як 100 проєктів для 85 000 клієнтів і клієнток та надали понад 229 000 послуг. 

У 2023 році організація стала членом Української мережі за права дитини. Сьогодні Вікторія Федотова є членкинею Правління УМПД та продовжує активно адвокатувати права дитини як в Україні, так і на міжнародному рівні.

У своїй роботі вона та команда МАРТІН-клубу розвивають комплексну систему підтримки сімей, що переживають насильство, підкреслюючи: ефективна допомога можлива лише тоді, коли поєднуються соціальні, психологічні та юридичні сервіси.

Розкажіть, будь ласка, як з’явилась ГО “М.АРТ.ІН-клуб”. Хто стояв біля витоків організації, з чого все починалось? Якими були ваші перші ініціативи та напрямки роботи до 2014 року?

Якщо говорити про офіційну історію, організація була заснована у 1999 році в Макіївці Донецької області. Але якщо говорити про те, з чого все насправді починалося для нас як для команди, то я повертаюся ще до 1995 року. Тоді на вулицях була дуже велика кількість бездоглядних дітей. 

Фото МАРТІН-клубу

Ми були молодими фахівцями і фахівчинями, які хотіли допомогти цим дітям: забрати їх з вулиці, врятувати, зробити їхнє життя кращим. Саме тоді народився наш слоган: «Тепло та захист дітям у біді». Насправді ми й досі займаємося саме цим.

Першими клієнтами МАРТІН-клубу були бездоглядні діти. Їх було приблизно 300. Вони жили в Донецькій області, у теплотрасах. Ми знали кожну дитину на імʼя, деяких знали навіть за прізвищами. 

Найменшій дитині, про яку я згадую, було три роки. Його звали Ігор. Дитині, яка привела його до нас, було пʼять. Вони обоє жили в зграї бездоглядних дітей у теплотрасі, а їхні батьки були вдома. Це були дуже болючі історії, і всі, хто тоді працював із цими дітьми, памʼятають їх досі.

Тоді соціальна сфера в Україні була майже не розвинена. Це були посттоталітарні роки, коли Україна тільки народжувалася як держава. Діти, які жили на вулицях, ніби нікому не заважали. Дорослі проходили повз, бо саме суспільство тоді було у великій біді і часто сприймало це як норму. 

Потім поступово зʼявлялися закони, почала розвиватися система допомоги, зʼявлялися прийомні сімʼї, поняття деінституціалізації. Але для багатьох дітей було вже запізно: частина з них не вижила, частина виросла в дуже складних умовах.

До 2014 року ми працювали в Донецькій області переважно у сфері захисту дітей. Важливим переломом стало те, що приблизно у 2010 році ми почали бачити не тільки дитину, а й маму. Ми зрозуміли, що для дитини дуже часто найважливіша людина — це мама. І якщо ми хочемо змінити життя дитини, треба підтримувати жінку, укріплювати її, допомагати їй вийти зі стану бідності, ізоляції та безсилля. Тоді підхід організації почав змінюватися.

Як на роботу організації вплинули події 2014 року та війна? Розкажіть про вимушену релокацію, адаптацію у Дніпрі та відновлення діяльності.

2014 рік застав нас на Донбасі, у Макіївці, де ми починали і працювали до початку війни. На наших очах розгорталася вся ця історія (окупація міста та початок воєних дій, – прим.ред). Ми бачили, що дуже багато людей стали постраждалими, і тоді працювали разом із великою кількістю волонтерів на лінії евакуації. У нас не було сумніву, чи виїжджати з окупації. Було тільки питання, чи всі ми зможемо вийти і чи в усіх буде така можливість.

Фото МАРТІН-клубу

Майже всі наші клієнтки разом із дітьми поїхали з нами у 2014 році, принаймні ті, у кого були документи. Декілька сімей, які не мали документів, не ризикнули перетинати блокпости. Ми їх ще тривалий час підтримували. Але більшість клієнтів і більшість людей, які працювали в організації, виїхали.

Чому саме Дніпро? Не думаю, що тоді був якийсь дуже продуманий план. Ми просто їхали від окупації, від страшних речей, які там відбувалися. Коли ми приїхали до Дніпра, нам дуже тут сподобалося. 

У 2014 році Дніпро був увесь у жовто-блакитних прапорах. Ми плакали, коли бачили, що Україна жива й активна. Дніпро був дуже потужним тоді і залишається потужним зараз. Нам захотілося долучитися до спільноти міста, яка робила все, щоб зупинити війну і не допустити ще страшніших речей у країні.

Ми не просто переїхали й не залишилися споживачами соціальних послуг. Ми продовжили їх надавати. Ми допомагали жінкам уже в Дніпрі: не тільки переселенкам, а й жінкам із Дніпропетровської області. 

Наприкінці 2014 року зʼявилася «Рукавичка» — соціальний будинок, де жінка з дитиною могла залишитися на час, поки в неї є великі проблеми. Усі наші послуги були безоплатними. 

Фото МАРТІН-клубу

Ми давали притулок, їжу, ліжко, іноді окрему кімнату, іноді місце за хостельним типом. Допомагали мінімальними наборами їжі до моменту, поки жінка ставала на ноги і могла піти на роботу. Дбали про те, щоб дитина пішла до школи чи садочка. Уже тоді у нас працював кейс-менеджмент.

Чи змінилась ваша робота після повномасштабного вторгнення у 2022 році? Які нові потреби людей ви побачили та як на них реагували?

Після 24 лютого 2022 року робота змінилася дуже сильно. Для нас, людей, які вже переїхали з Донецької області, це, на жаль, не було чимось зовсім новим. Ми бачили, що відбувається, розуміли, що зараз буде великий обвал, що люди будуть їхати, що знову буде евакуація. І ми для себе вирішили: ми залишаємося в Дніпрі й продовжуємо надавати соціальні послуги.

Ми не стали просто гуманітарною організацією, але гуманітарна допомога теж стала частиною нашої роботи. Величезна кількість людей не мала що їсти, не мала що взути, не мала базових речей. Все почалося з того, що люди почали пропонувати нам допомогу для передачі іншим людям. У якийсь момент ми зрозуміли, що ми не з тієї сторони черги, де отримують допомогу, а з тієї, де її організовують і роздають.

У 2022 році організація дуже швидко виросла: з приблизно десяти людей вона перетворилася на велику команду, близько 200 людей. Це був стрімкий ріст і великий виклик. 

Багато людей, які зараз працюють в організації, самі є переселенцями і переселенками. Вони приїхали з Харківської, Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької областей. Ми дуже різні як команда, і це наша сила.

Фото МАРТІН-клубу

У 2022 році до нас прийшла велика кількість психологів. Від 20 до 28 психологів постійно надавали психологічну допомогу. Ми також побачили, що навіть під час війни насильство залишається насильством. 

Якщо людина є ВПО або в евакуації, а поруч із цим у неї ще є домашнє насильство, ситуація стає значно складнішою. Насильство підсилилося через стрес. Додалися випадки сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом. Ми разом із усією Україною вчилися допомагати людям, які побували в полоні, проходили блокпости, переживали дуже травматичний досвід.

Я памʼятаю величезну чергу людей із Маріуполя. Вони їхали буквально у тому, в чому були. Іноді одяг був брудний, бо люди жили в ньому місяць у підвалах. 2022 рік був дуже травматичним для людей загалом, для жінок окремо, для дітей теж. Це перерване навчання, покинуті домівки, блокпости, постійна загроза, тривоги. І цей психологічний фон спонукав нас працювати більше, ставати фаховішими, розвивати юридичний, психологічний, соціальний і фінансовий напрямки.

Над якими напрямками та проєктами організація працює зараз? Які з них для вас особливо важливі?

Зараз у МАРТІН-клубі є кілька основних напрямків роботи: 

• Захист від гендерно зумовленого насильства (ГЗН/СНПК)
• Захист дітей (Child Protection)
• Підготовка громад до ризиків у випадках конфліктів
• Юридична та психосоціальна підтримка
• Економічне наснаження жінок і лідерство
• Розбудова миру

Також у межах усіх напрямків ми проводимо навчання для фахівців і фахівчинь у громадах, державних службовців та працівників неурядових організацій, щоб посилювати їхню спроможність якісно реагувати на виклики у сфері захисту, безпеки та підтримки людей.

Для нас важливо рухатися від реагування на кризи до системного управління безпекою. Ми бачимо свою роль у тому, щоб допомагати громадам ставати самозарадними екосистемами, де люди мають доступ до інструментів захисту, а влада, поліція, соціальні служби та громадські організації працюють узгоджено і за єдиною логікою безпеки.

Фото МАРТІН-клубу

Окремо для мене важливо говорити про насильство. З 2017 року, після прийняття закону про протидію домашньому насильству і гендерно зумовленому насильству, в нас сформувався окремий напрям роботи з постраждалими. 

Ми допомагаємо комплексно, бо насильство неможливо подолати однією послугою. Якщо надати тільки психологічну, тільки юридичну або тільки соціальну допомогу, цього часто недостатньо. Навколо постраждалої людини має бути система сервісів.

У нас працюють мобільні бригади. Без мобільності ця робота просто не робиться. Іноді треба виїхати разом із поліцією, іноді швидко приїхати до медичного закладу, іноді просто нагодувати людину, яка постраждала від насильства. Є психологічні сервіси, які передбачають довшу підтримку. Є вторинна юридична допомога й адвокатський супровід. Якщо ми заходимо з постраждалою в судовий процес, він не залежить від проєкту чи гранту. Якщо сьогодні ми супроводжуємо жінку, яка постраждала від насильства, треба робити це завтра, післязавтра і доти, поки не буде результату, поки не настане справедливість.

Також для нас важлива економічна спроможність. Бідність — це дуже велике зло, яке створює багато проблем, зокрема й проблему насильства. 

Часто люди питають: чому жінка не йде, якщо в сімʼї так погано? А відповідь дуже проста: часто їй нікуди йти. Немає освіти, професії, роботи, яка дозволяє жити окремо. Тому в нас є карʼєрні консультації, підтримка економічної спроможності, навчання, допомога з резюме, супровід на співбесіди. 

Фото МАРТІН-клубу

Були навіть навчання для жінок за професіями, які традиційно вважаються чоловічими: керування сільськогосподарськими дронами, вантажними автівками. Це потрібно, щоб стійкість жінок до насильства ставала вищою.

Напрям побудови миру ми розглядаємо широко: не тільки як мир між Україною і країною-агресором, а як мир у громадах, між сусідами, між ВПО і місцевими жителями, між людьми, які можуть бути в конфлікті, але можуть і підтримувати одне одного. 

Є також соціальне підприємництво: пекарня і кавʼярня, яку ми трансформуємо в навчальний сервіс. Є тренінговий центр, де ми допомагаємо колегам із поліції, медицини, освіти зрозуміти, як діяти в тих чи інших складних ситуаціях.

Хто сьогодні входить до команди ГО “М.АРТ.ІН-клуб”? Як змінювалась команда за роки роботи — і професійно, і людськи?

Команда дуже змінилася. На початку це була переважно волонтерська діяльність. З часом для багатьох із нас вона стала професією. Зараз у МАРТІН-клубі не так багато волонтерів, зате є багато фахівців, які професійно виконують свою роботу.

Після 2022 року команда сильно виросла. У нас зʼявився потужний менеджмент. Не всі менеджери спочатку мали відповідну освіту, але виклики були такими, що треба було швидко вчитися: управляти процесами, оцінювати їх, правильно витрачати кошти, вибудовувати роботу великої організації.

Сьогодні в команді є соціальні працівники, кейс-менеджери, психологи, медики, люди, які надають гуманітарну допомогу, менеджери, фінансисти та багато інших фахівців. Комплексний підхід потребує комплексної команди, тому професії людей у нас дуже різні.

Люди, які працюють в організації, самі живуть під час війни. Вони чують ті самі сирени, мають ті самі проблеми вдома, у багатьох хтось служить, у багатьох є діти, які навчаються дистанційно. Але попри це вони продовжують працювати і працюють добре заради інших людей. Я вважаю, що в нас працюють дуже круті люди.

Розкажіть про один або кілька випадків, які особливо запам’ятались і показують вплив вашої роботи. Можливо, історію дівчини чи родини, якій допоміг шелтер, або приклад проєкту, що став важливим для громади.

Таких історій у нас багато, і кожна по-своєму важлива. Але є одна дуже свіжа історія, буквально останніх тижнів, яка добре показує, як працює комплексна підтримка.

Навесні 2025 року до МАРТІН-клубу звернулася служба у справах дітей Піщанської сільської ради. Допомоги потребувала багатодітна родина пані Галини. Вона була вагітна, виховувала трьох синів і потерпала від домашнього насильства. Після того, як чоловік підпалив будинок, родина дивом залишилася живою і потребувала безпечного прихистку.

Кейс-менеджерки МАРТІН-клубу виїхали до сім’ї, привезли продукти, речі першої необхідності та запропонували проживання у соціальному будинку «Рукавичка». Спершу пані Галина не була готова до цього кроку, але згодом сама звернулася по допомогу.

У «Рукавичці» родина отримала безпечне проживання і комплексний супровід. Разом із фахівчинею із соціальної роботи КЗ «Центр надання соціальних послуг» Піщанської сільської ради кейс-менеджерки допомагали відновлювати документи, оформлювати соціальні послуги й виплати, супроводжували пані Галину до державних установ і медичних закладів. Юристки МАРТІН-клубу розпочали процедуру стягнення аліментів на користь дітей.

Фото МАРТІН-клубу

Поступово родина почала відновлюватися: діти повернулися до навчання, молодші сини пройшли необхідні медичні обстеження й хірургічні втручання, а старший син Ростислав почав займатися футболом і досягати перших успіхів. Для пані Галини це теж був шлях відновлення — через підтримку фахівців, заняття, розвиток побутових і батьківських навичок вона знову відчула, що може самостійно будувати майбутнє для себе і дітей.

Згодом для родини знайшли можливість придбати будинок у Личківській громаді. МАРТІН-клуб залучив підтримку Save the Children in Ukraine, а переїзд допоміг організувати благодійний фонд Angels of Salvation. Сьогодні пані Галина разом із чотирма синами живе у власному будинку і починає нове життя без страху.

Ця історія добре показує, що комплексна допомога — це не одна послуга, а цілий маршрут: безпечне проживання, документи, медицина, освіта, юридичний супровід, соціальна адаптація, фінансова підтримка і, зрештою, власне житло. Коли громада, державні служби, громадські організації та міжнародні партнери працюють разом, родина не залишається сам на сам із бідою.

Пані Галина надала дозвіл на публікацію цієї історії.

З якими викликами вам доводиться працювати зараз? Це може бути і про потреби бенефіціарів, і про навантаження на команду, і про фінансові труднощі, зокрема скорочення чи зупинку міжнародного фінансування. Що допомагає вам триматись і продовжувати роботу?

Головний виклик, у якому ми працюємо, — це невизначеність. Вона викликана війною, економічними кризами, світовими кризами, і все це на нас впливає. Кожного дня виклики різні. Команда живе в тій самій реальності, що й наші клієнти: сирени, обстріли, відключення світла, проблеми вдома, рідні на війні, діти на дистанційному навчанні.

Був період, коли в Дніпрі майже не було світла. І час від часу це повторюється, коли ракета чи дрон влучає в енергетичну інфраструктуру. А працювати все одно потрібно. До нас приходять люди, стоїть черга, і ми не можемо просто «обслуговувати» без фіксації, без записів, без супроводу. Тому зараз майже на всіх просторах є EcoFlow та інші пристрої, щоб підтримувати безперервну роботу. Іноді не було навіть звʼязку. Але ми це долаємо і йдемо далі.

Фото МАРТІН-клубу

Ще один виклик — евакуація, яка триває. Люди продовжують їхати, але чим довше триває війна, тим складнішими стають кейси. Зараз часто виїжджають маломобільні люди, люди поважного віку, люди, які забирають із собою тварин, бо ці тварини для них теж сімʼя. Їм складніше адаптуватися до нового життя.

Також ми часто працюємо на межі своєї потужності. Люди звертаються у великій кількості, і, на жаль, не завжди ми можемо покрити всі потреби. Велика допомога потребує великих коштів, а ці кошти треба дуже дбайливо й правильно оформлювати. Саме тому фінансовий відділ і організаційна спроможність стали для нас критично важливими.

Що допомагає триматися? Напевно, розуміння обовʼязку. Якщо робота тебе не надихає, її все одно потрібно робити. Є погані речі, і їх потрібно змінювати. 

А любов має бути прошивкою всіх послуг, які торкаються людини: медичних, соціальних, поліцейських, будь-яких. Для мене важливо робити це заради дітей, зокрема заради тих дітей, які ще не народилися. 

Сьогоднішні діти — це завтрашні дорослі. Якщо сьогодні ми впливаємо на дитину, завтра отримаємо дорослу людину, яка зможе жити, творити, будувати, змінювати.

Чи можете поділитись цифрами або результатами роботи за останні три роки чи за весь час діяльності? Наприклад, скільком людям допомогли, скільки провели заходів, навчань чи відкрили сервісів.

За весь час роботи МАРТІН-клубу ми реалізували понад 100 проєктів, надали підтримку понад 85 658 клієнтам і клієнткам та більше 229 096 послуг. У 2014 році ми також долучилися до евакуації 16 800 людей із Донецької та Луганської областей.

Сьогодні в команді організації понад 100 людей, а сам МАРТІН-клуб має вже 26 років досвіду підтримки дітей, жінок, родин і громад у кризових ситуаціях.

Окремо важливий для нас результат 2025 року — розвиток тренінгового напрямку. Ми маємо 20 тренерів і тренерок, зокрема 12 у напрямку Conflict Preparedness and Protection та 8 у сфері протидії ГЗН, домашньому насильству і СНПК. Лише за 2025 рік навчання пройшли 14 324 людини з числа бенефіціарів, а також 1 099 фахівців і фахівчинь: поліцейські, працівники прокуратури, служб у справах дітей, соціальні працівники, педагоги та представники громадського сектору.

Які плани та пріоритети організації на найближчий час? Можливо, нещодавно ви запустили новий напрямок або послугу?

Наш головний пріоритет на найближчі роки — рухатися від реагування на кризи до системного управління безпекою в громадах. Ми хочемо бути не лише організацією, яка надає послуги, а й системним інтегратором безпеки: допомагати громадам вибудовувати зрозумілі протоколи реагування, маршрути перенаправлення та взаємодію між владою, поліцією, соціальними службами, медичними закладами й громадським сектором.

Ми продовжуємо будувати систему протидії насильству. Для нас важливо, щоб у громадах працювали не окремі сервіси, а комплексна екосистема захисту: кризові кімнати, притулки, денні центри, мобільні бригади, кейс-менеджмент, психологічна, юридична та соціальна підтримка. Одна організація не може самостійно закрити всі потреби людини у складній ситуації, тому ключове — це міжсекторальна взаємодія.

Окремий фокус — підготовка громад до конфліктних ризиків і надзвичайних ситуацій. Це включає аудит безпеки, оцінку ризиків, роботу з маршрутами евакуації, укриттями, протоколами дій і навчанням фахівців. Ми хочемо, щоб громади мали не лише реакцію на небезпеку, а й готовність діяти до того, як криза стане некерованою.

Також ми продовжуємо розвивати захист дітей, економічне наснаження жінок, жіноче лідерство, розбудову миру та навчальний напрямок. Ми працюємо з поліцією, медиками, педагогами, соціальними працівниками й представниками громадських організацій, щоб підсилювати їхню спроможність діяти у складних випадках.

Для нас стратегічно важливо, щоб громади ставали самозарадними екосистемами, де кожна людина має доступ до інструментів захисту, а всі відповідальні сторони працюють узгоджено і за єдиною логікою безпеки. 

Що сьогодні підтримує та надихає вас і вашу команду продовжувати роботу?

Мене підтримує розуміння, що ця робота потрібна. Іноді вона не романтична, не завжди надихає щодня, але її все одно треба робити. Є таке поняття, як обовʼязок, і мені здається, що обовʼязок дуже часто керує світом навіть більше, ніж емоції.

Водночас любов має бути прошивкою всього, що націлене на людину. Не обовʼязково говорити: «Я дуже люблю дітей, тому працюю з дітьми». Але я розумію, що є погані речі, і їх потрібно змінювати. Мені подобається робити це заради дітей, заради наступних дітей і навіть заради тих, які ще не народилися.

Підтримує і команда. Я бачу людей, які самі живуть у війні, самі переживають тривоги, втрати, невизначеність, але все одно виходять і допомагають іншим. Це дуже сильні люди.

Фото МАРТІН-клубу

Ще підтримує довіра людей у громадах. Довіра не будується гуманітарною допомогою сама по собі. Вона зʼявляється тоді, коли люди бачать: їй допомогли, значить і мені можуть допомогти. Вони співпрацюють із поліцією, значить і поліції можна довіряти. Це дуже важливі зміни, особливо у випадках протидії насильству.

Чи є у вас мрія — як для організації, так і для країни загалом?

Зараз, на жаль, у багатьох людей бажання однакові. Я хочу, щоб війна закінчилася перемогою. Хочу, щоб зникла країна-агресор, хоча розумію, що це бажання може не здійснитися за мого життя. Але мені дуже хочеться побачити, як тоталітарні речі йдуть із нашого суспільства і з будь-якого суспільства загалом.

Особисто я хочу обʼєднатися зі своєю сімʼєю, бо зараз це не так. І мені хочеться, щоб будь-яка сімʼя була обʼєднана після завершення війни.

Якщо говорити про організацію, то через пʼять років я бачу МАРТІН-клуб сильним, спроможним і благополучним. Я бачу, що в ньому працюють молоді люди, люди не дуже молоді, люди старшого віку. Всі вони працюють заради інших людей і в мирі. Хочеться, щоб організація була сильною, мала ресурс і могла вирішувати ті виклики, які будуть через пʼять років.

Що ще ви хотіли б розповісти про ГО “М.АРТ.ІН-клуб”, але про що вас рідко запитують?

Мабуть, про те, що громадська організація не має бути просто виконавцем послуг. Можна бути виконавцем, це теж нормальна історія: громада купує роботу фахівця, фахівець надає послугу. Але це працює тоді, коли суспільство вже розуміє, що такі послуги мають бути, і коли держава або громада мають на це ресурс.

Фото МАРТІН-клубу

Дуже часто проблему ніхто не хоче помічати. Її помічають люди. І коли вони діють знизу, це і є реальна демократія. Громадські організації живуть ідеями громади, духом громади, самими людьми. Вони мають представляти голос цих людей. Якщо громадська організація не є голосом людини, дитини або будь-кого, хто є її метою, то це вже не громадська організація, а радше бізнес-структура.

Ще я хотіла б сказати людям, які зараз у кризі: допомога є. Запитувати про допомогу не соромно. Допомога — це і є допомога. Головна людина — це ти. Наша допомога вторинна, але іноді вона може бути рішучою. Її треба взяти, скористатися нею і йти далі своїм самостійним прекрасним життям.

Матеріал підготовлено ГС “Українська мережа за права дитини” в межах проєкту «Зміцнення громадянського суспільства для забезпечення прав дітей» спільно з міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine за фінансової підтримки Уряду Швеції (SIDA). Зміст матеріалу є винятково відповідальністю ГС “Українська мережа за права дитини” та не обов’язково відображає точку зору Save the Children (Врятуймо дітей) та Уряду Швеції (SIDA).