Два роки повномасштабної війни, 10 років анексії Криму. Лідери громадської думки про зміни в суспільстві

Українців навсібіч закликають об’єднуватись задля перемоги над ворогом. Але чи були єдиними у відповідях лідери та лідерки новостворених ініціатив і організацій із 10-річним досвідом?

Своєю думкою з «Детектор медіа» поділилась і Людмила Страшна, директорка громадської спілки «Українська мережа за права дитини»:

1. Як ви й організація змінилися з початком війни та як — із початком повномасштабної війни?

Про створення УМПД ми заявили у грудні 2014 року, адже з початком війни стало ще більше викликів у захисті прав дитини. Громадські організації та благодійні фонди вирішили об’єднати зусилля, щоб якісно впливати на державну політику у цій сфері. Зараз до мережі входять 33 організації. Повномасштабне вторгнення стало каталізатором розвитку УМПД. Наша команда активізувалася та зросла, щоб реагувати на нові виклики. Спершу всі зусилля ми спрямували на екстрену допомогу сім’ям із дітьми. Здебільшого займалися порятунком з областей, де почалися активні бойові дії, пошуком прихистку у відносно безпечних регіонах України, допомогою з перетином кордону й облаштуванням в евакуації у країнах Європи, психологічною й гуманітарною допомогою.

Потім команда УМПД разом із партнерами почала займатися поверненням дітей із депортації. Завдяки зусиллям нашої команди на територію вільної України з Росії й тимчасово окупованих територій повернулося 145 дітей (загалом державою повернено 388 маленьких українців). У 2023 році ми реалізували шість проєктів, зараз маємо вже сім і найближчим часом чекаємо підтвердження ще декількох заявок. У новому році ми посилимо роботу з темами соціальних послуг у громадах, сімейних форм виховання та продовження реформи деінституціалізації. Не припиняємо працювати над тим, аби кожна дитина в Україні мала щасливе дитинство, зростала й розвивалась у родині.

2. Продовжте речення: «Три головні уроки цієї війни для мене — це…».

Три головні уроки цієї війни для мене — це:

• У воєнний час проявились усі слабкі місця та недоліки інституційних закладів. Наприклад, дітей вчасно не евакуйовували у безпечні місця, керівництво інтернату могло навіть покинути їх напризволяще, піклуючись про власні сім’ї. Тому ми робимо все можливе, аби діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, які на початку вторгнення були евакуйовані за кордон, змогли повернутися не в інституційні заклади, а були влаштовані в різні форми альтернативного догляду.
• Кризові часи мобілізують ресурси людей і громади, проте війна та реабілітація — це довгий шлях. Нам потрібно дбати про себе й команду, щоб гідно пройти шлях до перемоги й відновлення країни, ще ефективнішою зробити координацію зусиль усередині громадянської спільноти, між громадськими організаціями та державними структурами.
• Росіяни стирають нашу ідентичність, депортуючи дітей з України. Час, який працює проти нас, — це ще одна зброя агресора. Тож зволікати ми не маємо права. Поки захисники боронять фронт, нам потрібно разом із міжнародною спільнотою розробити єдиний юридичний механізм повернення дітей, незаконно переміщених у Росію та на тимчасово окуповані території, возз’єднання з родинами маленьких українців, які опинилися в окупації без батьків.

3. Як Ви бачите проблему реінтеграції та відновлення тимчасово окупованих територій, зокрема Криму, з перспективи сфери роботи вашої організації?

На окупованих територіях за десять років уже виросли зросійщені діти, пішли до школи чи отримали перші документи. Гадаю, процес реінтеграції людей на звільнених землях буде довгим і болісним. Проте в молоді більш пластична психіка, ніж у людей поважного віку. Якщо вони побачать для себе більше перспектив і можливостей, побачать, що держава й організації громадського сектору готові дбати про них — то відновлення буде швидшим.

4. Продовжте речення: «Пріоритетом для українців у найближчий рік є…».

Пріоритетом для українців у найближчий рік є продовження реформ у сфері захисту прав дитини та врахування її кращих інтересів, повернення додому з полону та депортації кожного українця й українки будь-якого віку. За допомоги фахівців і власної опірності нам треба трансформувати колективну травму на посттравматичне зростання.