Мотивують щасливі очі дітей, вдячні посмішки та можливість змінити життя людей на краще – три історії соціальних працівників 

Три історії соціальних працівників презентовано ГО“Українська мережа за права дитини” в рамках проєкту “Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді” за підтримки проєкту USAID “Підвищення ефективності роботи та підзвітності органів місцевого самоврядування” (“ГОВЕРЛА”), повідомляє Соцпортал.

У неділю 5 листопада відзначався День працівника соціальної сфери. В часи війни та економічної кризи саме ці фахівці допомагають родинам. Соціальні працівники підтримують тих, хто опинився у скрутній ситуації, самотніх літніх людей та всіх, хто потребує допомоги.

Три соціальні працівники розповіли про свою роботу. Попри шляхетну мету, у цих фахівців досі мінімальна заробітна плата та дуже велике навантаження.

Люблю свою роботу за щасливі очі дітей, яким десь допомогла, – каже Інна Шеремета, начальниця ССД Горохівської сільської територіальної громади Волинської області.

Інна Шеремета почала займатися питаннями захисту прав дитини у травні 2007 року – стала працювати спеціалістом ССД Горохівської райдержадміністрації. Відтоді вона пройшла всі щаблі кар’єри, а з 2014 року працює начальником Служби у справах дітей та сім’ї. Знає все про роботу як зі сторони працівника, так і з сторони керівника.

“Люблю свою роботу за відповідальність, вона мотивує мене працювати якнайкраще. І звісно за щасливі очі дітей, яким змогла десь стати в пригоді і допомогти. У роботі нам не вистачає підтримки кваліфікованих психологів, юристів, фахівці соціальної роботи. Було б чудово мати якісне технічне забезпечення та автомобіль – стало б легше виконувати наші завдання”, – розповідає Інна Шеремета.

Найбільше Інні Шереметі запам’ятався випадок вилучення немовляти з сім’ї, де батьки були в стані важкого алкогольного сп’яніння.

“Коли моя колега тримала дитину, а її мама з ножем кинулася на них. Однак та зреагувала вчасно: і дитину не залишила, і з мамою впоралася. Це було дуже важко переживати. Однак тоді я зрозуміла, що випадкових людей у нашій сфері не буває. Тут просто не затримуються надовго байдужі до інших. Залишаються лише ті, хто переконаний, що чужих дітей не буває”, – поділилася соцпрацівниця.

Нині Інна Шеремета мріє про мир і перемогу. Щоб усі діти, які цього потребують, знайшли свої родини. А сім’ї, які мріють про дітей, щоб здійснили свою мрію.

Це сфера, де сили душі, серця і розуму працюють одночасно інтенсивно, на межі, а інколи виходячи за межі своїх ресурсів”, – поділилася Світлана Думік, начальниця ССД Піщанської ОТГ Одеської області.

Після інституту Світлана поїхала в рідне місто на роботу, бо за характером вона людина домашня. Це були 90-ті роки, зарплату не платили в жодній державній установі. Виняток робили у школі-інтернаті в Балті.

Вона влаштувалася туди на роботу. Саме там вперше зустрілася з дітьми різних соціальних груп: вразливими, психічно хворими, занедбаними, з дітьми, від яких відмовилися і залишили в будинках дитини. Це був досвід, до якого не готували в навчальному закладі.

У 2011 році, коли Світлана була в декретній відпустці, у соцслужбі звільнилося місце і керівництво РДА запропонувало їй очолити сектор усиновлення, опіки та піклування.

“Незважаючи на те, що дитині моїй було лише два роки, я погодилася не замислюючись. Соціальна сфера мені була якось ближчою, ріднішою. Тут, у цьому колективі під керівництвом досвідченої та кваліфікованої керівниці Герасименко Наталії Іванівни я зрозуміла, що я на своєму місці. Через 10 років роботи і після реформи децентралізації я очолила ССД у своїй громаді. Працюю тут уже майже три роки”, – розповіла Світлана Думік.

Вона каже, що соціальна допомога – це та сфера, де сили душі, серця і розуму працюють одночасно інтенсивно, на межі, а інколи виходячи за межі своїх ресурсів.

“Моя робота дає мені підставу думати, що я живу це життя не дарма. А ще мені подобається руйнувати стереотипи, що в кабінетах сидять чиновники, які нікому не допоможуть, які нічого не змінять у житті інших”, – поділилася Світлана Думік.

Їй запам’яталося, як колись прийшли батьки зі словами, що вони “втомилися чекати дитину” для влаштування до себе в прийомну сім’ю. Вона вмовила поїхати з нею в лікарню і познайомитися з дитиною, яка там лежала.

“Це було не за правилами, але мені хотілося показати цим людям, що дітям потрібні батьки і що слід запастися терпінням, а не панікувати. Та дитина ще не мала статусу, але все йшло до того, що маму доведеться позбавляти прав”, – розповідає соцпрацівниця.

Після цієї подорожі, прийомні батьки сказали, що готові чекати скільки доведеться. Тоді спочатку влаштували їм дитину під тимчасову опіку, а за рік, вони успішно всиновили її, і щасливі.

Світлана Думік підлилася, що в роботі не вистачає часу. Дуже багато рутинної роботи, яку потрібно виконувати. Вона не встигає почитати щось спокійно, розібратися у змінах світогляду дітей, технологіях. А хочеться вміти достукатися до їхніх сердець, уберегти від небезпеки.

“У мріях зараз прагнення до миру. І щоб дорослі відповідальніше ставилися до своїх обов’язків батьків, до виховання дітей. Розуміли, що дитина постійно росте, і коли вона виросте, то пам’ятатиме все, що було несправедливо, нечесно, жорстоко”, – каже вона.

Хочеться також Світлані, щоб усі працівники сфери захисту отримували гідну винагороду за свою працю, спокійно відпочивали, щоб вистачало часу на себе та свою родину.

“Людина може розповісти соціальному працівникові свою історію життя і отримати прийняття та підтримку”, – каже Діана Баранова, фахівець соціальної роботи мобільної команди СПІЛЬНО у Вінницькій області.

Людина може розповісти соціальному працівникові свою історію життя і отримати прийняття та підтримку, – каже Діана Баранова , фахівчиня з соціальної роботи мобільної команди СПІЛЬНО у Вінницькій області, роботу якої координує міжнародний благодійний фонд «СОС Дитячі Містечка» 

Старша сестра Діани Баранової має інвалідність першої групи. Тож Діана з дитинства знайома із соціальною роботою – активно брала участь у заходах, які проводила міська соцслужба. Часто саме вона супроводжувала сестру на ці події, на яких і познайомилася з усіма соціальними фахівцями. Згодом вона активно волонтерила та допомагала їм.

“Коли прийшов час обирати професію, я без сумніву пішла вчитися на спеціальність “соціальна робота”. Адже мала чудовий приклад жертовності та допомоги“, – каже Діана Баранова.

Закінчивши університет із відзнакою Діана Баранова пішла працювати в соціальну службу. За роки роботи в соціальній службі та в благодійних фондах, вона часто ставила собі запитання: “За що я люблю свою професію і що мені подобається в роботі?”

“По-перше, це щирі розмови. Людина може розповісти соціальному працівникові свою історію життя й отримати прийняття та підтримку. По-друге, це робота на результат. Коли я ділюся власним досвідом, і ми разом шукаємо шляхи виходу зі складної ситуації”, – поділилася соцпрацівниця.

Але головне, за словами Діани Баранової, що після розмови з нею, людина, яка опинилася в складних життєвих обставинах, посміхнулася і хоч на трішечки відволіклася від усіх цих страждань. Після цих моментів приходить розуміння що ця місія важлива, що можна комусь подарувати хоч частинку добра і надихнути.