“Ми з дітьми лікували одне одному душі” — як мати-вихователька одна опікується  дев’ятьма дітьми

Матеріал підготовлений для видання “Рубрика” в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні “Турботливі родини для 1000 дітей”, що втілює Громадська спілка “Українська мережа за права дитини”, за підтримки Міністерства соціальної політики України, Національної соціальної сервісної служби України. 

Олена Зимненко з Марганця Дніпропетровської області мріяла про великий будинок та родину з дитинства. І планувала, що в цій родині будуть і діти, позбавлені батьківської опіки. Щоб втілити це в життя, жінці довелося провести ґрунтовну роботу.  Про яскраві радощі, будні мами-виховательки та її поради про те, як створити дитячий будинок сімейного типу — читайте у нашому тексті.  

У чому проблема? 

За даними Національної соціальної сервісної служби, зараз в Україні очікують усиновлення 15 697 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. І щоб  вони не виростали в інтернатах, потрібно розвивати сімейні форми виховання. Зокрема, створювати дитячі будинки сімейного типу (далі — ДБСТ), патронатні родини. Та найкраще — допомагати усиновлювати дітей чи передавати їх під опіку близьким родичам. 

Після початку повномасштабного вторгнення побільшало охочих взяти у свою родину дитину-сироту. Але не усі готові всиновити (чи взяти під опіку) дітей старшого віку, яких в закладах у рази більше, ніж малюків. 

Ще менше людей готові забрати двох чи більше братів і сестер різного віку. Велику родину важко утримувати фінансово. Саме тому сьогодні держава активно підтримує таку форму сімейного виховання, як ДБСТ.

Батьками-вихователями можуть стати люди старші 18 років. Також важливий і вік дітей, яких влаштовують у таку сім’ю: їх мають випустити з ДБСТ до досягнення пенсійного віку батьків-вихователів. А перебувати діти там можуть до свого повноліття або до 23 років, якщо здобувають освіту.  

Це може бути як подружжя, так і одна особа, що не перебуває у шлюбі. ДБСТ дозволяє водночас виховувати від п’яти до десяти неповнолітніх дітей, враховуючи біологічних. Саме тому цю форму обрала мешканка Марганця Олена Зимненко. 

Історія одного дитячого будинку сімейного типу

Олена Зимненко та її велика родина. Фото з архіву героїні

“Коли я відчула в собі готовність прийняти чужих дітей, то прийшла до служби у справах дітей, щоб дізнатися, що потрібно для втілення моєї дитячої мрії. Мені дали перелік вимог та документів, які маю зібрати. Виявилося, що треба мати просторий будинок, щоб розмістити групу дітей, і тоді я зрозуміла, що не зможу цього зробити у батьківській хаті, де тоді жила”, — ділиться Олена. 

Для створення дитячого будинку сімейного типу можуть виділити службове житло. Але жінка вирішила заробити на будинок сама. Коли з цим вдалося все владнати, Олена вирішила створити прийомну родину, оскільки не планувала брати одразу багато дітей, як для будинку сімейного типу. А вимоги щодо створення цих двох форм виховання майже однакові. 

“Це був кінець листопада — початок грудня, коли я здала всі потрібні документи до служби у справах дітей. У лютому вже поїхала навчатись на курси до Дніпра. А 11 квітня 2014 року стала прийомною мамою для трьох братиків та їхньої сестрички. Також у мене була власна дитина, якій на той момент було 14 років. 

Через кілька років закрився дитячий будинок сімейного типу, що працював у нашому місті. І там було п’ять сестричок. Я побачила одну з них — маленьку Алінку, якій було 2,5 рочки. У мене всередині все перевернулося. Було зрозуміло, якщо я відкрию саме ДБСТ, то у мене з’явиться якраз 5 місць для дівчаток. Бо сімейну групу розлучати не можна. Тому у вересні 2018 року я змінила статус прийомної мами на маму-виховательку”, — розповідає Олена. 

Як все починалось. Фото з архіву героїні

Зараз у неї 11 дітей, але двоє з них не входять у склад ДБСТ. Це старша донька Олени і ще один хлопець, який уже досяг повноліття й живе окремо. Жінка каже — хоч хлопцеві вже 20 років і він більше не потребує її опіки, він назавжди її син, тож обом важливо підтримувати зв’язок. Тож з Оленою живуть 8 прийомних дітей і ще одна біологічна донька.

“Оглядаючись на досвід, через який пройшла, скажу, що не тільки я їм, а й діти багато чого мені дали. Ми з дітьми лікували одне одному душі. Хоча мушу і про інший бік медалі згадати. Про речі, до яких не міг би підготувати ніхто”. 

Так, Олена міркує про сімейну групу з пʼятьох дівчаток. Вона пригадує, як складно було переконати дівчат у необхідності звичних їй побутових ритуалів — усе через інший культурний і традиційний бекграунд дівчат.

“Дуже хотілося б, щоб батьки, які хочуть прийняти дитину до родини, усвідомлювали, наскільки яскраві та полярні емоції й переживання на них очікують. Потрібно буде багато чого приймати, лікувати своєю турботою, допомагати, підтримувати”, — ділиться мама-вихователька. 

Зараз Олена переживає за дітей через війну. Марганець входить в зону бойових дій. В Олени добре обладнаний підвал — як ще один поверх. Майже рік жінка з дітьми фактично жили в ньому під обстрілами й часто спускаються туди зараз. Їм пропонували  виїхати в іншу країну, але Олена відповідає:

“Я не хочу бачити іншого дому, крім свого”.  

Яке рішення?

Як отримати будинок та іншу допомогу для ДБСТ 

Через війну стати батьками-вихователями складніше. У громадах, визнаних зоною бойових дій (яким є і Марганець), поповнювати сім’ї прийомними дітьми неможливо. Також у деяких містах не вистачає фахівців із соціальної роботи. А коли не працюють державні реєстри, підготовчі процеси можуть затягуватися. 

Натомість зараз коштом громад чи благодійних організацій будують будинки, щоб розмістити ДБСТ у комфортних умовах. Враховують усі вимоги, щоб з усіма зручностями там могли жити великі сім’ї.  

Тому у тих, хто бажає взяти дітей на виховання, може бути набагато менше фінансової підготовки, ніж в Олени Зимненко. 

Що потрібно передбачити, підказала експертка із захисту прав дитини для супервізій ГС “Українська мережа за права дітей” Світлана Забава:

1. Мати житло: розмір 20 квадратних метрів на одну людину + 10 квадратних метрів загалом на побут родини.
   
   “Щоб родина з мами й тата могла створити ДБСТ, і разом з біологічними в ньому перебувало від 5 дітей, то житлова площа будинку має складати не менше 150 метрів квадратних, — розповідає Світлана. — Але якщо будинок трохи менший, тоді це питання вирішується фахівцями служби у справах дітей. Вони вивчають побутово-житлові умови й складають акт, де визначають, чи є там місце, щоб поставити ліжко, шафу та стіл для кожної дитини”.  
   
2. Загальний дохід родини за 6 місяців — не менше 16 104 гривень на людину (2684 гривень в місяць).

“Серед матеріальних вимог передбачено також, що при створенні ДБСТ середньомісячний сукупний дохід сім’ї за шість місяців, що передували місяцю звернення із заявою про створення, не може бути меншим за розмір прожиткового мінімуму. На сьогодні це 2684 гривень. Ця сума має припадати на кожну особу, яка вже є в родині, в тому числі на батьків та їхніх біологічних дітей”. 

3. Бути старше 18 років, без шкідливих звичок, не мати судимості та не проходити лікування у психдиспансері. 

Коли родина візьме дітей, то на кожну дитину-сироту або дитину, яка позбавлена батьківського піклування, вона отримуватиме щомісяця соціальну допомогу. Якщо діти мають інвалідність, то виплати будуть більші. 

Станом на 1 січня 2023 року, місячна виплата на одну прийомну дитину до 6 років становить 5680 гривень (7952 на дитину з інвалідністю), віком від 6 до 18 років — 7082,50 гривень (9915,50 гривень на дитину з інвалідністю).   

Також батькам-вихователям платять заробітну плату, яка залежить від суми грошової допомоги на дітей, та може досягати 5 прожиткових мінімумів.  

Пройти усю процедуру зі створення ДБСТ мають допомогти у місцевій службі у справах дітей або у Центрі надання соціальних послуг. 

Як це працює? 

Математика витрат: 180 паляниць та 300 літрів води на місяць

Діти родини. Фото з архіву героїні

Олена Зимненко ділиться: “Зараз ми отримуємо близько 70 тисяч гривень на місяць. Це завжди викликає у сторонніх людей багато запитань. Але я б запропонувала поділити це на 10 членів родини, на яких вони витрачаються.  

Ми з дітьми завжди підраховуємо разом, скільки чого нам треба. Так вони вчаться вести сімейний бюджет. Вони завжди знають, скільки грошей у нас є, старші добре вміють рахувати комунальні витрати. Наприклад, тільки за електроенергію ми сплачуємо приблизно 4 000 гривень на місяць. Коли опалювальний сезон, тоді за опалення — ще
10 000 гривень”. 

Відколи росіяни зруйнували Каховську ГЕС, в регіоні почалися проблеми з водою, тож відтоді великі витрати у родини йдуть і на неї. 

“У нас кожного дня йде 1 000 літрів на господарські справи. Тож ми привозимо її з різних джерел. Питну водичку ми купуємо, бо дітей привчила пити багато чистої питної води. Ми купуємо очищену воду у 20-літрових пляшках, літр коштує 4 гривні. На місяць замовляємо по 300 літрів, іноді більше. Тож питна вода нам обходиться у 1 200 грн. 

Старші діти ходять до магазину, ми пишемо список продуктів, вони самі можуть робити покупки. А я навчилася делегувати повноваження, бо таким чином вони і вчаться, і мені допомагають. Бо ж нам тільки хліба потрібно мінімум 6 паляниць на день! І це якщо ми не вирішили робити тости”, — підраховує мама-вихователька. 

Син не міг говорити, але навчився так, що став актором

За ці роки Олена з дітьми пройшли шлях, на якому навчилися долати багато перепон, щоб стати міцною родиною. І жінка впевнена: їй є, чим пишатися:  

“Для мене дуже важливо, щоб діти навчилися жити достойним нормальним життям без мене. Щоб ті, хто бачив шлях своїх батьків, не повторили його. Тому я пишаюся тим, що у мене вистачило досвіду навчити старшого сина, щоб він жив гідним життям без допомоги держави. Він себе любить, цінує, тож все було недаремно. Молодших дітей я теж можу залишити самих, бо тепер вони один одного доглянуть. І кожна дитина зараз розуміє свою цінність та важливість в нашій родині. 

Син, якому зараз 16 років, теж вступив до Марганецького професійного ліцею на маляра-штукатура. Коли він робить якісь «чоловічі» речі сам, то поки не зробить все ідеально, не заспокоїться. У ньому я вже впевнена на 100% — він себе прогодує. Але ж коли 10 років тому я приїхала з ним знайомитися в наш місцевий реабілітаційний центр, він практично не міг розмовляти. І ми з ним працювали настільки серйозно, що він став актором нашого місцевого театру і виступав на одній сцені навіть з професійними акторами”. 

Щоб ділитися тим, що насправді переживає, Олена почала вести блог в Інстаграмі. Жінка каже — коли виписує свої труднощі, отримує чимало зворотного зв’язку від людей і тоді стає легше.

“До речі, старша донька з її чоловіком також стали прийомними батьками. Під час війни вони взяли 11-річного хлопчика, якого називаю Гаррі Поттером, бо це неймовірно розвинена, розумна і начитана дитина. То, виходить, я не лише прийомна мама, а й прийомна бабуся!” — з посмішкою підсумовує Олена.