«Нам знадобилося три роки, щоб доня звикла до нас і до дому», – історія про родину, яка всиновила гіперактивну дитину і впоралась з цим  

Матеріал підготовлений для сайту 4mama.ua в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», що втілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини», за підтримки Міністерства соціальної політики, Національної соціальної сервісної служби.

Тетяна Волошко* тричі переконувала чоловіка всиновити дитину. Сама вона з багатодітної родини. У них вже був син Олесь, але жінці хотілося стати мамою бодай ще раз. 

Коли Олесю виповнилося вісім років, жінка почала переконувати свого чоловіка Михайла. Знадобилося вісім років, щоб він спочатку розкрив своє серце і впустив туди саму ідею, і невдовзі – маленьку Олю. Дівчинці скоро виповниться сім. Вона дуже активна дитина і не дає розслабитися мамі та татові ні на день. 

У цій статті Тетяна розповіла про шлях сім’ї до усиновлення та їх спроби упорядкувати життя. 

Сім місяців очікування

— Коли Олесю виповнилося вже 16 років, я знову почала переконувати Михайла всиновити дитину. Вирішила для себе, що це буде моя остання спроба. І чоловік нарешті погодився. У серпні 2020 року ми почали збирати документи для усиновлення. Через місяць записались на курси, але через ковід довго чекали на них (курси є обов’язковими для усіх прийомних батьків – Авт.). Тоді вони проходили офлайн та учасників збирали маленькими групами.

Підготовчі курси виявилися для пари дуже корисними.

— Особливо для чоловіка, бо я до того вже намагалася вивчити тему: читала, слухала відповідну інформацію. На курсах моделювали ситуації, які потім виникали у нас в реальному житті. Було б дуже непогано, щоб оцей психологічний супровід для батьків-усиновлювачів зберігався й після того, як люди беруть дітей. Бо з дітьми переважно важко. А нам ніхто не порадив, куди можна звернутися зі складними ситуаціями. Хотілося б обмінюватися досвідом з фахівцями та іншими батьками.

Подружжя Волошко отримало свій номер реєстрації в базі потенційних усиновлювачів якраз під Новий рік. І почало шукати «свою» дитину. На місцевому рівні, тобто, на Київщині, не знайшли нікого. Серед анкет дітей-сиріт були переважно великі сімейні групи, або вже майже дорослі діти. Тому Тетяна стала шукати на національному. Перелопативши всі бази анкет дітей, в результаті знайшла дівчинку у сусідній області.

— На початку січня я вже пішла до служби у справах дітей за направленням до конкретної дитини в заклад на Чернігівщині. Обирали ми дитину, враховуючи територіальний принцип: щоб не було далеко їздити, навідувати її. Я обрала кілька анкет дітей, але сподобалася нам саме Оля. Тоді їй було 4 рочки. Як тепер ми знаємо, до нас до неї їздили кілька потенційних всиновлювачів, але чомусь ніхто не взяв. Мабуть, тому, що в її анкеті було записано, що вона має затримку психомоторного розвитку. Ще вона була на психіатричному обліку у лікаря. Може, це відштовхнуло інших людей, але нас це не відлякувало.

Перша зустріч з дитиною пройшла зовсім не так, як собі очікували Тетяна з Михайлом. Антиковідний карантин і сюди вніс свої корективи. Тому їм вдалося побачити дитину лише на десять хвилин. При цьому всі були в масках. 

— Нас трусило-колотило від хвилювань, бо одна справа – це побачити дівчинку на фото, а інша – наживо, — знову переживає ті пам’ятні моменти Тетяна, — Нас завели в маленький кабінетик з купою спеціалістів закладу. Сидимо. І ось заводять маленького горобчика… Рухалася Оля дуже не впевнено. На нас не дивилася взагалі. Весь час смикала якісь іграшки. Вона була дуже маленька для дитини 4-х років – лише 98 сантиметрів зростом. Тато наш купив їй тоді капці, а доросла вона до них лише в цьому році. Але наприкінці першої зустрічі вона раптом підійшла до мене та обійняла.

Після цього ми намагалися діяти не лише за покликом серця. У закладі нам майже нічого не розповіли про Олю. Лише в тій службі, яка її забирала від мами, нам повідомили, що мати дівчинки сама виросла в інтернаті. Обстежувати ми дівчинку не стали, вирішили, що все в порядку. І так воно і виявилося пізніше. Наша дівчинка фактично була здорова. 

Не залишити ні на хвилину 

Коли дитину забрали додому, разом з радістю прийшли й нові тривоги. Дівчинка жила у закладі відтоді, як їй виповнився рочок і не знала, що таке сім’я. Тож період адаптації був доволі складним для всіх.

Подружжя кілька разів відвідувало дівчинку. Вони швидко переконались, що вона і є та, хто їм потрібен. Але після прийняття рішення для них знову настав довгий період очікування. Спершу подали справу в суд, потім призначили засідання, далі суддя виніс рішення і воно, врешті решт, набуло чинності. В результаті родина Волошко змогла забрати Ольгу додому тільки 2 квітня.

— Цей «солодкий період», коли наша малеча побула «хорошою дівчинкою», тривав дня три. Далі Оля почала ігнорувати нас: ніби чує, проте робить тільки те, що їй треба. Спочатку я  взяла відпустку, але на адаптацію її не вистачило. Я попросилася перевести мене на віддалену роботу, бо спочатку справитися було дуже важко. Я очікувала, що ми беремо додому дитину 4-х років. Я знаю, яка це може бути дитина, бо ж сина виростила. А тут у нас з’явилося дуже активне, допитливе немовля…  Хоча вже і розмовляла, але кругом лізла і чудила без кінця. Я до туалету не могла спокійно піти, бо боялася, щоб нічого не трапилося. Наприклад, відвернулась на хвилину – і Оля стрибає на нашому ліжку із тюбиком чорного крему для взуття, що вона намагається вичавити сюди ж, на ліжко.

Ми навчилися прибирати всі потенційно небезпечні предмети, що можна було розбити, розлити  чи розірвати. У неї було сильне сенсорне голодування і тому ми давали до всього доторкнутися, скуштувати, понюхати. Але обов’язково в нашій присутності. Перші місяці у нас була постійна «світломузика», бо донька клацала вмикачами та змивала воду в туалеті та слухала, як вона журчить.

Наступним «сюрпризом» для батьків виявилася аутоагресія.

— Оля билася головою об стіни, рвала на собі волосся, гойдається вперед-назад й досі перед тим, як вкластися спати. Поки у нас не виходить зробити так, щоб вона не гойдалася. Спершу це виглядало страшно, хотілося допомогти, щось зробити. Тепер ми стали спокійніше реагувати. Інші розлади нам вдалося подолати, тому що тривожність спала. Ми багато з нею розмовляємо, пояснюємо, коли її щось турбує. Все нове долаємо поступово. 

Перші пів року виявилися найважчими. Насамперед для Тетяни. З одного боку, у дитини погано формувалася прив’язаність і через те мати старалася бути якомога ближче до неї. З іншого, така невідривність сильно виснажувала жінку, яка ще й працювала вдома.   

— Не всі мої колеги розуміли, чому я іноді не встигала вчасно все зробити, якісь документи  відправити. Мені казали: «Посади її мультики подивитися, або малювати, це ж вже досить велика дитина, 4 роки…». Вони не могли зрозуміти, що вона і 5 хвилин увагу не концентрує. Вона підривається і йде робити якусь шкоду. Оля активна дівчинка, має постійно рухатися, стрибати, бігати. Я, навіть, захворіла, бо мене виснажила ця ситуація.

Через пів року Тетяна зрозуміла, що її нервова система не витримає, якщо її не розвантажити. Тож все-таки віддала Олю до дитсадочка. І якщо домашнім дітям доводиться звикати до нової системи хоча б кілька днів. То для Олі бути серед вихователів, нянь та дітей – зрозуміло і звично.

— Я її приводжу, прощаюся, а вона, навіть, не озирається, йде. Приходжу – вона ніяк не реагує, грається. Бо дитина виросла у системі, у неї не достатньо була сформована прив’язаність. Та тепер все, навпаки. Зранку доня «підвиває»: «Не хо-о-чу до садочка». А коли бачить мене ввечері: «Мамочка моя прийшла!». Для цього нам знадобилося два роки часу. Хоча доня і досі погано тримає контакт з нами поза домом. Наприклад,  може піти з іншою людиною, легко загубитися.

Як реалізувати потенціал активної дівчинки?

За три роки у дитини спостерігається серйозний прогрес у розвитку. Та все ж таки поки батьки ще шукають, як найкраще реалізувати її потенціал.

— Коли Оля прийшла до нас, то ледь розмовляла. Зараз – набагато краще, але все одно простими реченнями, не як семирічна дитина. Проте думку свою вже висловлює досить чітко і вміє підтримати розмову.

Ми мали б йти у школу в цьому році. Але психологи поки що не рекомендують. У неї ще немає психологічного запиту до навчання. Тобто, дитина не награлася. Тому вона зараз ходить до дитячого садочка і на заняття з підготовки до школи.

Кілька разів ми пробували походити на різні танці, бо їй потрібно кудись направляти надлишкову енергію. Але нас кожного разу просили забрати дитину, бо вона зриває уроки.

На заняттях фізкультури у садочку доня теж не виконує те, що показують, а робить, що сама хоче. Хоча вона дуже спортивна, добре гнеться, на всіх турніках робить «чудеса», доволі сильна… Але потрібно, щоб Оля почала слухати, що їй говорять і підібрати для неї щось спортивно-динамічне. Можливо, емоційно-вольова сфера почне формуватися – тоді буде краще. Або нам пощастить знайти тренера, якого вона буде слухати. А зараз процес пошуку ще триває.                                                                                                                                                                    

*На прохання героїні, усі імена були змінені