Безпека не ціною розлучення: позиція УМПД щодо евакуації дітей

13 лютого на підпис Президенту України був направлений проєкт Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питання проведення обов’язкової евакуації №12353

Зазначений Закон запроваджує точкові зміни в процесі евакуації населення з населених пунктів, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій, спрямовані на оперативне реагування в умовах воєнної небезпеки, в тому числі з метою забезпечення захисту дітей. Водночас саме такі зміни потребують особливо ретельної та завчасної нормативної деталізації, щоб їх застосування було правомірним, зрозумілим і безпечним для дітей та їхніх родин.

Закон передбачає, що у випадку перебування дитини на території активних бойових дій, якщо батьки, інші члени сім’ї, родичі чи законні представники відмовляються здійснювати супровід дитини під час обов’язкової евакуації попередньо оголошеної військовою адміністрацією, таку евакуацію здійснює Національна поліція України з подальшою передачею дітей органам опіки та піклування на безпечних територіях.

Громадська спілка “Українська мережа за права дитини” визнає необхідність оперативних рішень для захисту і збереження життя дитини. На територіях активних бойових дій або в безпосередній близькості до них системно порушуються або не можуть бути гарантовані базові права дитини, зокрема, право на життя, виживання і розвиток, право на освіту, право на здоров’я, право на захист від усіх форм насильства, право на належний рівень життя та інші права, закріплені в Конвенція ООН про права дитини. Забезпечення цих прав є обов’язком держави навіть в умовах війни.

Водночас імплементація цього Закону пов’язана з низкою суттєвих викликів щодо гарантування прав дитини на сімейне виховання, захист від розлучення з батьками, право бути вислуханою, що ставить під сумнів дотримання принципу найкращих інтересів кожної дитини. Евакуація дітей без супроводу членів сім’ї має застосовуватися виключно як крайній захід і лише після належної оцінки ситуації, яка підтверджує що захист і допомога сім’ям не можуть бути надані на місці та евакуація всієї родини неможлива.

У зв’язку з цим закликаємо забезпечити, щоб в найкоротші терміни після набрання Законом чинності були ухвалені необхідні підзаконні акти й процедурні механізми, які:

• забезпечуватимуть належне, своєчасне та зрозуміле інформування сімей про умови евакуації, маршрут, місце подальшого перебування та доступні послуги, адже отримання достовірної, зрозумілої інформації є ключовою передумовою для ухвалення родинами усвідомлених і добровільних рішень щодо евакуації;
• передбачатимуть підтримку родин як пріоритетний інструмент захисту дитини та міститимуть дієві запобіжники розлучення дітей із сім’ями;
• чітко визначатимуть алгоритми ухвалення рішень, забезпечуватимуть прозорість процедур та системний міжвідомчий контроль за дотриманням прав дитини, умовами її переміщення, розміщення та подальшого перебування.

Такі механізми мають гарантувати, що кожне рішення про евакуацію дитини приймається індивідуально, відповідно до її найкращих інтересів, враховуючи її безпекові, соціальні, психологічні і сімейні потреби. Лише системний підхід, належне ресурсне забезпечення та постійний моніторинг дозволять гарантувати, що реалізація Закону справді відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Окрему увагу слід приділити недопущенню потрапляння в державні або приватні інтернатні заклади евакуйованих дітей: пріоритетом мають залишатися сімейні та наближені до сімейних форми догляду. Адже міжнародні стандарти та науково доведені підходи свідчать, що інституційне середовище не забезпечує належних умов для розвитку дитини та має розглядатися виключно як тимчасовий і крайній захід. Державна політика повинна послідовно інвестувати в підтримку сімей, розвиток сімейних форм виховання, раннє виявлення вразливості та доступні соціальні послуги в громадах.

Також зважаючи на те що сьогодні значну частину практичної роботи по евакуації та супроводу дітей і сімей з дітьми здійснюють громадські та благодійні організації, зокрема і ті, які є членами Української мережі за права дитини, вважаємо критично важливим залучити представників мережі до розробки підзаконних актів та їх тестування.