Історії фахівців, які підтримують сім’ї з дітьми

Соціальна робота — це не просто професія. Це щоденне вміння бути поруч тоді, коли найважче. З нагоди Дня соціального працівника хочемо не просто привітати, а подякувати — за людяність, терпіння, віру в людей і роботу задля людей. Зібрали історії тих, хто кожного дня допомагає дітям і батькам знаходити сили, підтримку та новий шлях уперед. 

Це — історії фахівців із соціальної роботи, які надихають, вчать і нагадують: зміни починаються тоді, коли є підтримка поруч.

Олеся, фахівчиня із соціальної роботи, Центр соціальних служб Шевченківського району міста Києва

Олеся працює у Центрі соціальних служб Шевченківського району міста Києва вже понад десять років.
“У соціальну роботу я прийшла випадково — а, може, навпаки, саме туди, куди мала прийти. Спочатку я планувала стати інженеркою, але життя внесло свої корективи: коли змінилася вартість навчання, довелося шукати інший напрямок. Обрала “соціальну роботу” — і це стало рішенням, яке визначило моє життя”, — розповідає Олеся.

“Зараз я точно знаю: жодного випадкового кроку не було.  У дитинстві я мріяла бути вчителькою молодших класів і малювання. І сьогодні я реалізую цю мрію по-своєму — проводжу заняття з арт-терапії, допомагаю людям через творчість відкрити свої почуття, відпустити страхи, знайти сили рухатися далі”.

У своїй роботі найбільше цінує момент, коли бачиш, як людина змінюється. Спочатку приходить із розпачем в очах, не вірить, що щось може бути по-іншому. А потім — поступово — з’являється усмішка, впевненість, бажання діяти.

“Я часто працювала у складних обставинах — навіть у штабах ліквідації наслідків ракетно-дронових атак. І тоді особливо розумієш, наскільки важливо бути поруч: не лише з фаховим інструментом, а з людяністю. Бо іноді головне — просто вислухати, бути тим, хто тримає рівновагу, коли навколо — хаос”, — ділится фахівчиня.

Соціальний працівник має бути компетентним, гнучким, доброзичливим і відкритим до нового. Але найважливіше — вірити в людей.  Адже саме віра в їхній потенціал запускає зміни.

“Мені здається, що соціальна робота — це не лише професія. Це спосіб бачити у кожній людині силу, навіть тоді, коли вона сама її не помічає”, — каже Олеся. 

Юліана, фахівчиня із соціальної роботи, Житомир

Юліана почала працювати у соціальній сфері ще у 2004 році в Житомирському обласному центрі соціальних служб. У проєкті “Мінімальний пакет інтегрованих соціальних послуг для сімей з дітьми” працювала при кабінеті соціально-психологічної допомоги у Житомирському обласному перинатальному центрі. Здійснювала консультування та інформування вагітних та породіль, а також здійснювала перенаправлення до громад за місцем проживання. Аби жінки не опинялися зі своїми проблемами один на один, а мали підтримку фахівців у своєму місті чи селі. 

І навіть після завершення цієї проєктної активності фахівчиня продовжує співпрацювати із перинатальним центром. Консультує лікарів, як здійснювати перенаправлення до громад, аби породіль підхопили за місцем проживання і допомогли подолати життєві труднощі. Адже знає, що усі ситуації вирішуються. Для цього лише потрібно трохи часу,  підтримки і допомоги зі сторони. 

“Головне — механізм перенаправлення. Ми навчали медичних працівників, як реагувати, якщо є ознаки осиротіння чи загрози життю дитини. Щоб вони не стояли осторонь, а знали, куди звернутися, кого попередити. Під час війни цей алгоритм став особливо важливим — він буквально рятував життя. У лікарнях часто бракує соціального компонента. І коли ми змогли створити таку схему, де лікар, соціальний працівник і громада діють разом — це стало проривом”, — наголошує Юліана.

“Мене завжди вражало, як багато залежить від того, чи є поруч хтось, хто зможе підтримати. Бо, на жаль, не всі мами вміють бути мамами, і не всі тати вміють бути татами”, — каже Юліана.

У кабінеті соціально-психологічної підтримки при пологовому працювали у команді фахівець із соціальної роботи та психолог. І за словами Юліани, командна робота у багатьох питаннях була визначною. Адже не завжди один фахівець може помітити певні деталі, особливості поведінки чи слова, які зчитає інший фахівець. 

“Ми працювали з жінками ще до народження дитини — через консультації для вагітних, для родичів. Це дуже важливий етап, бо від того, як мама сприймає своє материнство, залежить подальше життя дитини. Була й робота після пологів — коли жінка стикається з реальністю, страхом, втомою. Ми допомагали розібратися з емоціями, знайти ресурси”, — розповідає про роботу у перинатальному центрі фахівчиня. 

“Пам’ятаю випадок, коли жінка відмовлялася навіть дивитися на свою новонароджену дитину.  Через певні обставини їй було соромно спочатку визнати вагітність, а потім і народження.  Вона не хотіла брати на руки немовля, годувати. Але поговорили з нею, сконтактували з родичами через громаду. І наступного дня, коли до неї зайшли, то нас вже познайомили з дитиною. Немовля отримало ім’я і залишилося в родині”, — пригадує один із випадків Юліана. 

Такі ситуації показують, що підтримка потрібна в моменті. і цей момент для когось може стати доленосним. А розуміння правильного перенаправлення (у громади – прим.) допомагає вирішувати складні кейси. Фахівчиня розповіла, що одного разу наприкінці робочого дня звернулись лікарі по допомогу. Пішла вагітна з перинатального центру і не повернулась. Контактні дані її були не актуальними. Фахівцям кабінету соціально-психологічної підтримки вдалось дізнатись, що вона покинула лікарню і поїхала на поховання свого чоловіка. Там їй стало погано, і якби вчасно не втрутились і не знайшли її, то наслідки могли б бути значно гіршими. 

“Моя професія дозволяє мені постійно зростати і розвиватись. Люблю навчатись, знайомитись і спілкуватись з різними людьми. Звісно, важли, коли бачиш позитивний результат. Адже більшість не вірить, що фахівці чи психологи можуть допомогти”, — підсумовує Юліана. 

Ольга, фахівчиня із соціальної роботи Центру денного догляду для дітей з інвалідністю Кегичівської громади

Зараз новою послугою денного догляду для дітей з інвалідністю у Кегичівській громаді користується 6 дітей віком від 7 до 16 років. Ще чотири родини виявили бажання отримувати цю послугу. Тож найближчим часом відвідувачів центру буде більше. Послуга у громаді запрацювала лише цього року. Тому ще триває налагодження надання цієї послуги. З дітьми працює фахівчиня з соціальної роботи. Батьки мають змогу залишити дитину до 4 годин на розвивальні заняття.

“Найважливіше — це перший контакт. Коли з дитиною потрібно встановити довірливі відносини, тоді вона буде почуватися спокійно, почне відкриватися», — каже Ольга, фахівчиня із соціальної роботи Центру денного догляду для дітей з інвалідністю.

Кожна родина, яка вперше приходить до центру, має свою історію — з хвилюваннями, очікуваннями, іноді з недовірою чи втомою. 

«Дуже важливо в цей момент не поспішати. Спочатку ми просто знайомимося — говоримо про улюблені кольори, музику, мультфільми. Бо дитина має відчути: тут її бачать і чують», — продовжує Ольга.

На перших заняттях фахівчиня спостерігає, що любить дитина, як реагує на  звуки, запропоновані заняття. Поступово вибудовується зв’язок — через спільні ігри, малювання, короткі вправи, усмішку, підтримку.

«Іноді достатньо одного слова чи погляду, щоб зрозуміти — контакт є. А тоді починається справжня робота. Після кілької тижнів занять можна бачити перші зміни. Наприклад, покращення дрібної моторики, або кращу адаптацію дитини при роботі в групах», – розповідає фахівчиня. 

У відділенні денного догляду діти не просто проводять час — вони розвиваються, вчаться бути разом, слухати, взаємодіяти. Групові заняття допомагають їм поступово відкриватися, наслідувати інших, пробувати нове.

«Найбільше люблю моменти, коли дитина, яка ще вчора мовчала, сьогодні бере за руку іншу дитину і пропонує щось виконати разом. Це — перемога», — усміхається фахівчиня.

За словами Ольги, всі заняття починаються індивідуально. І така робота проводиться постійно, враховуючи потреби дитини. Проте, коли бачить, що дитина не проти спілкування з іншими, готова взаємодіяти, тоді проводить групові заняття. 

Так, наприклад, 10-річний Іван спочатку ніяково почувався при присутності інших. Хоча є дуже комунікабельним. Але з часом довірився, відчув підтримку і тепер полюбляє і групові заняття також. 

Батьки ж діляться вдячністю: тепер у них є кілька годин для відпочинку, роботи чи просто часу на себе. 

Ольга розповідає: «Коли мама каже: “Я вперше за багато років випила каву спокійно”, — я розумію, що ми працюємо там, де це потрібно».

Перші результати стає помітно вже через 2–3 тижні: діти стають впевненішими, починають більше спілкуватися, проявляють інтерес, усміхаються частіше.

«Ці зміни маленькі, але вони — справжні. Ми не просто навчаємо, ми даємо відчуття безпеки. А з нього завжди починається розвиток», — каже фахівчиня. 

Анастасія, провідна психологиня служби соціально-психологічної підтримки Святошинського районного центру соціальних служб у Києві

У професію прийшла не випадково — завжди вірила, що навіть маленька підтримка може стати великою зміною в чиємусь житті. І з часом ця віра перетворилася на покликання.

“Щодня я працюю з дітьми та родинами, які переживають складні життєві ситуації. Бачу, як страх, невпевненість, біль поступово поступаються місцем довірі, спокою, надії. Іноді все починається з маленької розмови, малюнка чи гри. Дитина мовчить, але через кольори, рух, дотик показує свій світ — і поступово відкривається”, — каже фахівчиня.

За словами Анастасії, коли бачиш, як у чиїхось очах повертається світло — це найцінніше, що може бути. 

У кабінеті психолога часто чути не лише дитячі голоси, а й подих полегшення батьків: “Дякую, я вперше бачу, що моя дитина може сміятися так щиро.”

“Я бачу, як змінюються сім’ї. Після кількох тижнів спільної роботи — дитина починає довіряти, мама знаходить сили спілкуватися спокійно, тато — приходить на зустріч і просто слухає. Це ті маленькі кроки, з яких складаються великі перемоги”, — розповідає Анастасія.

“Соціальний працівник, психолог — це не герой у плащі. Це людина-маяк, яка не може зупинити бурю, але може підказати напрямок, коли темно і страшно. І якщо хоча б одна дитина знову навчилася сміятися — значить, я на своєму місці”, – переконана психологиня. 

Оксана, фахівчиня із соціальної роботи Звягельського міського центру соціальних служб
Оксана – фахівчиня із соціальної роботи у Звягельській громаді, що на Житомирщині. У професію прийшла через особисту історію. Проте тепер переконана, що це дійсно її покликання. 

«Мій шлях у цю професію почався з особистої історії. Колись я стала опікункою своєї молодшої сестри. Тоді вперше по-справжньому зрозуміла, наскільки важливо, коли поруч є людина, яка готова підтримати, вислухати й допомогти знайти вихід. Цей досвід навчив мене співчуттю, терпінню і став початком мого покликання”, — розповідає Оксана.

У соціальній сфері фахівчиня вже понад десять років — і щодня переконується: обрала правильну справу. 

“Найбільша винагорода для мене — бачити зміни. Коли людина, яка прийшла розгубленою й зневіреною, поступово знаходить у собі сили, починає усміхатися, вірити, діяти. Саме тоді я розумію, заради чого працюю”, — продовжує Оксана.

За її словами, соціальний працівник — це не лише фахівець. Це людина, яка слухає серцем: “Ми маємо бути поруч у найвразливіші моменти, ділитися спокоєм, підтримкою, надією. Іноді достатньо просто бути поряд, щоб життя іншої людини змінилося”.

Фахівчиня запевняю, що якби знову мала обирати свою професію, то зробила б той самий вибір:

“Соціальна робота — це не просто професія. Це частина мого життя, мого серця й мого світогляду. Це про віру в людей і про силу маленьких кроків, які щодня ведуть до великих змін».

Це історії фахівців із соціальної роботи, з якими ГС “Українська мережа за права дитини” та ГО “Соціальна синергія” познайомились під час реалізації проєкту UNICEF Ukraine “Мінімальний пакет інтегрованих соціальних послуг для сімей з дітьми”. Це люди, котрі кожного дня працюють з родинами з дітьми у громадах, надають їм підтримку та допомоагають віднайти сили на подолання складних життєвих ситуацій. Вдячні кожному і кожній.