Мріє про 3-D моделювання та комп’ютерну техніку – історія Ярослава, який три роки прожив під окупацією без матері

Друга історія з учасників краудфандингового проєкту “Вільні діти — вільні мрії” – Ярослав. Йому 15 років. Захоплення в хлопця як у більшості підлітків його віку – комп’ютерні ігри та 3-D моделювання. Та у свої роки він вже знає як виживати в окупації, щоб російські соціальні служби тебе не відправили в інтернат. На жаль, він вже знає як втрачати рідних та як жити без батьків.  

Життя в окупації 

Коли почалось повномасштабне вторгнення Ярослав був у бабусі у місті Сватове Луганської області. Тоді, у лютому 2022 року, усі жили у передчутті великої війни. Про це багато говорили по новинах та й за декілька десятків кілометрів починались тимчасово окуповані території (ТОТ). 

“Моя бабуся у той день прокинулася раніше, їй було дуже погано і вона майже не спала. Ми почули вибухи. І потім я вже здогадався, що це почалася війна, – ділиться спогадами Ярослав, – У шкільній групі повідомили, що навчання не буде” 

На початку березня місто захопили російські військові. Ті, хто не виїхав, вчились пристосовуватись до життя в окупації. У вересні 2023 року в місті повністю зник інтернет, а згодом люди залишились майже без світла.

“Мій день в окупації був дуже звичайний: я прокидався, збирався, снідав, зустрічав свою подругу і ми з нею йшли до школи. Після школи приходив, робив уроки та відпочивав. На вихідних допомагав бабусі щось на городі робити, воду носив. Весь час я слухав багато музику – це мене заспокоювало. На вулиці старався ні з ким не контактувати зайвий раз”, – пригадує Ярослав.

Бабуся Ярослава тяжко хворіла, дорогу з окупованого міста вона б не змогла перенести.  Ярослав доглядав за нею. Але кожен день він сумував за мамою – вона військова та не могла приїхати забрати хлопця особисто, це могло вартувати їй життя.

Хлопець точно знав, що не буде лишатись у Сватовому і коли буде можливим – повернеться назад до сім’ї. 

“Бабуся часто лежала у лікарні, перенесла багато операцій. Я підтримував її як міг. Але, на жаль, вона померла у мене на очах. Мені тоді було дуже складно це усвідомити. Розібратися зі своїми емоціями, що взагалі відбувається. Це дуже страшно бачити як вона хворіла, пережила всі стадії раку”, – ділиться Ярослав. 

Довгий шлях до свободи та нове життя 

Через кілька днів як бабусі не стало, хлопець вже був у дорозі. Продумати маршрут та сприяла безпечному виїзду Українська мережа за права дитини. Ярослав їхав кілька днів через окуповані території, потім через Росію, Білорусії та Польщу. Він пригадує, що дорога була виснажлива. Що на кожному кроці перевіряли документи та дивились валізи. 

“Я коли перетнув кордон, то був дуже сильно втомлений, але емоції переповнювали. Мене зустрічала мама. Хотілося і плакати, і просто впасти від безсилля одночасно. Ми не бачилися з мамою три роки!” – пригадує Ярослав. 

Сьогодні він з матір’ю живе у Дніпропетровській області. Ярослав розповідає, що найважче було знайти друзів у новій школі. Але з часом усе налагодилось. 

“Я хочу займатись 3D- моделюванням. Ще думаю, якщо з цим не вийде, то піду працювати в Укрзалізницю машиністом чи просто якусь іншу оберу професію в Укрзалізниці, – розповідає Ярослав, – Також я люблю грати комп’ютерні ігри. Вони насправді дуже розвивають мозок та логіку”. 

З останнім  захопленням і пов’язані й мрії хлопця. Він хотів би мати ігрову комп’ютерну мишку, клавіатуру,  підставку під ноутбук. 

Щоб підтримати Ярослава та інших дітей, які пережили депортацію та окупацію, ГС “Українська мережа за права дитини” запустила кампанію зі збору коштів “Вільні діти — вільні мрії”. Ви можете задонатити будь-яку суму та наблизити втілення бажаного хлопця.