Мріє про подорож в Карпати, де жодного разу ще не була – історія Альбіни з Донецька

Альбіні 18 років. Вона виросла в окупованому Донецьку, навчалася одразу у двох школах і потай готувалася до виїзду. Дорога до підконтрольної Україні території тривала майже два тижні, а нове життя почалося з нуля. Сьогодні вона студентка у Львові, вільно слухає українську музику й мріє вперше побачити Карпати. 

Допомогти втілити мрію дівчини може будь-хто завдяки краудфандинговому проєкту «Вільні діти — вільні мрії».

Дитинство в окупації  

Альбіна народилась і виросла в Донецьку. Місто окупували коли дівчині було 8 років. Тоді вона не до кінця розуміла, що відбувається. У пам’яті залишилися уривки новин, сварки між мамою, вітчимом і бабусею. А ще — початок обстрілів. Тоді вони всією родиною ховалися в коридорі, за товстими стінами.

«Для мене було важливо, щоб рідні були живі, щоб не було обстрілів і щоб я була здорова. Батьки купували мені морозиво, я не замислювалася про політику. Дитина інакше сприймає світ», – розповідає Альбіна. 

Згодом безпекова ситуація вирівнялась. За відчуттями дівчини, у 2017 році їй здавалось, що «війна вже закінчилася і всі живуть більш-менш спокійно». Вона відвідувала школу, займалась музикою та малюванням, вивчала англійську.

«У школі та в інших місцях я чула, що нашому місту приділяють мало уваги. Що в Донецьку усе гірше, ніж у росії.  Разом з тим люди продовжували підтримувати нову владу.  Я навіть дитиною не розуміла цієї позиції. Типу, вони плачуть через те, що росія ніяк не допомагає, і досі вони живуть в таких умовах, але все одно підтримують і нічого не роблять.  Не можуть розібратися зі своїми думками», – пригадує Альбіна. 

До 7 класу в школі Альбіни усі підручники замінили на російські. Сама програма часто змінювалась, що обурювало вчителів, які не встигали адаптувати матеріал. 

«Приблизно у 2018 році я познайомилася в інтернеті з людьми з України — з територій, підконтрольних Україні. Там я почала листуватися з хлопцем, і ми домовилися колись зустрітися в Києві», – розповідає Альбіна. Спойлер: зустріч дійсно відбулась, але аж через сім років. 

Після знайомства з іншими українцями, дівчина вирішила отримати український атестат. Подала документи онлайн до школи в Слов’янську, потай від батьків. Так почала навчатись у двох школах одночасно: вдень — у російській, а з 16:00 і вночі — в українській

«Класна керівниця мене дуже підтримувала. Я була дуже вмотивована, хотіла будь-що отримати український атестат», – зазначає Альбіна. 

На прохання дівчини, атестат надіслали дядькові її однокласниці у Київ. Тоді він ще не був потрібен, але став вирішальним через кілька років, коли Альбіна остаточно вирішила виїжджати з окупації. 

На це рішення вплинув приклад однокласниці, яка також навчалася в українській школі й згодом виїхала на навчання. Також після 2022 року життя в місті стало ще складнішим і небезпечнішим — через проблеми з водою та постійні обстріли.

«Я рік провчилась в донецькому університеті на архітектора. Мій одногрупник розказав, що він знайшов волонтерів, які допомагають виїзджати. Він був старший за мене на рік і поїхав першим. Я попросила його бути зі мною на зв’язку», – розповідає Альбіна.

Волонтери розповіли дівчині про документи, що їй потрібно було зібрати для виїзду. Без поспіху вона почала робити ксерокопії, зберігати довідки усіх українських документів, що могла знайти. 

«Чесно, було капець як страшно. Бо ти не розумієш, як це все відбувається. Мама йшла на роботу і щоб нікого вдома не було я перебирала всі документи. Потім ще треба було владнати все з університетом, бо я хвилювалася, що вони зателефонують мамі і вона все дізнається. А взагалі, щоб виїхати я сказала, що поїду святкувати свій день народження з дівчатами у росію. Ми туди часто каталися, щоб купити одяг чи техніку, бо там було все дешевше», – розповідає Альбіна. 

Про своє рішення дівчина не розповідала батькам. Матір підтримує окупаційну владу та могла забрати українські документи доньки, аби та не поїхала.  

Крок до мрії 

Альбіна виїхала з Донецька 7 березня і лише 18 березня змогла потрапити на підконтрольну Україні територію. Дорога була довгою і виснажливою — особливо через тривалий огляд на кордоні з білоруссю.

«Перший місяць жила в Сумах. Я гуляла містом і думала, що це лише один район, а виявилося — це все місто. Також мене здивувало, що Суми, попри близькість до росії, виявилися україномовними. Я не зустріла там жодної російськомовної людини», – ділиться Альбіна. 

Українську мову вона вчила самостійно. Практикуватися допомагали знайомі з Донецька, які виїхали з окупації раніше. Також Альбіна займалася з репетиторами з української мови, математики та англійської, щоб підготуватися до вступу у виш. Сьогодні вона — студентка Національного університету «Львівська політехніка». Навчається на спеціальності «геодезія», але в майбутньому мріє стати архітекторкою.

«Я поступово знайомлюся з містом. Живу в гуртожитку, переважно сама, бо сусідки рідко з’являються. Місто я ще не дуже добре вивчила, бо багато навчаюся, а потім іду на роботу, – розповідає Альбіна, – Львів дуже відрізняється від Донецька. Люди інші, саме місто значно менше. У моїй голові Україна здавалася набагато більшою, я думала, що всі міста такі ж великі, як Донецьк». 

Також дівчину тішить велика кількість українських прапорів. Що можна не ховатись потайки слухаючи українських виконавців. 

«В мене тригери та істерика починається, коли я бачу щось подібне на Z. Дивувало спочатку, що можна вільно і будь-де співати українські пісні. Зараз я слухаю те, що слухала і в Донецьку потайки. Я дуже полюбила SadSvit, Структуру щастя, Скрябіна досі дуже обожнюю, Океан Ельзи», – розповідає Альбіна. 

Про свою мрію вона говорить просто: хоче поїхати в Карпати. Там Альбіна ще ніколи не була. Поки що.

Щоб підтримати дівчину та інших дітей, які пережили депортацію та окупацію, ГС «Українська мережа за права дитини» запустила кампанію зі збору коштів «Вільні діти — вільні мрії». Ви можете задонатити будь-яку суму та наблизити втілення бажаного дівчини.