Програма 5488. Права дитини: Без права на власну думку
Це – назва радіопередачі з циклу Програма #5488, присвяченого запобіганню дискримінації в суспільстві, в якому взяли участь експерти Української мережі за права дитини і партнерських організацій. В ній також пролунали голоси молодих людей із досвідом перебування в інтернатних закладах.
До вашої уваги – текстовий варіант радіопередачі.
= = =
Наш слух давно призвичаївся до слова «дискримінація». Його часто використовують правозахисники, журналісти та політики. Що означає це слово? І чому воно настільки вживане?
Поняття «дискримінація» походить від латинського слова «відокремлення», «розрізнення» і означає обмеження прав і свобод людини та/або різне поводження з людьми або соціальними групами на підставі якоїсь ознаки, як то: вік, зовнішність, етнічна приналежність, сімейний стан, сексуальна орієнтація тощо.
А як дискримінація стосується кожного з нас? Як впливає на наше повсякденне життя? Яким чином кожен з нас ненавмисно може дискримінувати іншого? Які верстви населення піддаються дискримінації в Україні? Ну і головне, як позбавитись будь-якої дискримінації?
На ці та інші запитання відповідаємо в циклі програм, присвяченому цій теми та законопроєкту 5488, який давно уже лежить у Верховній раді України. Законопроєкту, який має позбавити суспільство дискримінації.
Сьогодні говоримо про права дитини. Чи мають діти власну думку?
Порушення прав дитини найчастіше відбувається там, де не задовольняються її потреби – коли маленький громадянин втрачає можливість гармонійно розвиватися відповідно до віку й індивідуальних задатків.
Під час війни нехтуються чи не всі права дитини. Діти – найуразливіша мішень ворога.
За офіційними даними станом на середину вересня 2023 року загинуло 504 дітей, якнайменше 1123 дітлахів зазнали поранень. Місце проживання змінили 4 мільйона 800 тисяч маленьких українців, майже половина з них – виїхали за кордон.
Дев’ятнадцять з половиною тисяч українських дітей було депортовано в рф або незаконно переміщено на окуповані території. Тому державні структури і волонтерські організації робили все, щоби врятувати кожне дитяче життя з таких небезпечних територій, як Маріуполь, Бердянськ, Херсонщина, частина Харківської області.
Утім, бувало, рятувальники зіштовхувалися з опором батьків: «Краще перечекаємо вдома!» І от тут поставало питання: чиє право пріоритетне? Право батьків вирішувати долю дитини чи право дитини, як окремого суб’єкта, на життя?
Говорить керівниця Громадської організації «Мартін-клуб», що у Дніпрі, психологиня Вікторія Федотова:
«Ми як держава, як суспільство опинилися перед вибором, який треба було дуже швидко реалізувати і просто поставити сім’ї такі умови: або ви їдете зараз з дітьми, або ми забираємо ваших дітей у вас до закінчення військових дій на цій території. Але тим не менш ми так не зробили. Держава-кривдник нікуди не дінеться, ми маємо випрацювати механізми, створити такі умови, щоб дітей не було під обстрілами.
І дитина не має проходити через такі речі, як перетик декількох або декількох десятків навіть російських блокпостів, де навіть якщо її не обшукують і не роздягають, то це відбувається з людьми, з якими вона виїздить. Дитина все це бачить, це травма на все життя для неї, із якою потім обов’язково потрібно працювати».
= = =
Дискримінацією, на жаль, просякнуте все наше життя. Коли тобі не здають житло тому, що ти «донецький», або не беруть на роботу у п’ятдесят. Коли не пускають у кафе в інвалідному візку або переслідують за сексуальну орієнтацію… Коли тебе відторгають, тому що ти – сирота…
В одній школі діти і батьки зібралися, щоб обговорити, як святкувати випуск у початковій школі. В класі сиділи і три хлопчика з інтернату. І якась мама, голова батьківського комітету, заявила, що за дітей-сиріт вона здавати гроші не буде. «Дітдомівські, встали і вийшли!» – скомандувала вона. На щастя, інша, притомна мама, закликала батьків закупити солодощів на випускний й додатково на трьох інтернатівських хлопчиків. Та один з тих дітей пізніше в інтерв’ю зізнавався: «Фразу “Дітдомівські, встали і вийшли!” я запам’ятав на все життя».
На жаль, ця фраза – маркер зневажливого ставлення пересічних громадян до дітей-сиріт. Та найбільш боляче б’ють ті, хто начебто виховує: працівники інтернатів і дитбудинків.
Ось приклади порушення прав дитини в інтернатному закладі – говорять молоді люди з досвідом перебування в інтернатних закладах:
Тетяна Макеєва, 28 років:
«Інтернатівська система це настільки гидко… До тебе ставляться як до скота… Інтернат — це система, де треба вижити».
Микола Семенюта, 29 років:
«Навіть ворогу не побажаю бути в інтернаті. Я таке бачив. Діти гинули. Було дуже моторошно, сни снилися. Це не фільм, не казка – це реальність.
Я був в цьому закладі ніхто. Моє слово нічого не важило. Я не міг нікуди піти, прогулятися. Грошей ні копійки нам не давали».
Аліна Гіба, 19 років:
«Діти в інтернатних закладах не знають своїх прав. Я наприклад, не знала, що на мене отримують гроші, і я щось взагалі можу в цьому закладі».
Кирило Невдоха, 23 роки:
«Сім’я — це не лише про їжу чи дім, це в першу чергу про емоції — про людину, яка відчує тебе, яка підтримає».
Наталія Носаченко, 27 років:
«Я дитина, яка виросла в сім’ї, мені було 10 років – все було прекрасно. Але трапилося так, що моя мама… вона померла. І я опинилася в інтернатному закладі. І де гарантія, що це не відбудеться з кимось? Немає».
Олександр Стукало, 18 років:
«Ніяка дитина не вгадає, що і коли з нею може статися. Цінуйте те, що ви маєте. Сім’ю ніщо не замінить. Ніщо не замінить батьківську любов».
Право дитини на сім’ю – одне з базових. Його ще називають парасольковим, бо воно значною мірою захищає дитину від порушень інших її прав. Потрапляючи в інтернат, хлопчик чи дівчинка втрачають не лише дитинство, а зазвичай і шанс на нормальний розвиток та успіх у житті. Вікторія Федотова – далі.
«Травма, яка відбувається, коли дитина потрапляє в інтернат, відбирає в неї всі сили, – говорить Вікторія Федотова. – Вони йдуть на те, аби чинити спротив тому середовищу, в якому вона перебуває. Навіть в тому випадку, коли це середовище дружнє. Просто уявіть собі, що ви спите щодня з 20-ма іншими людьми в одній спальні…
Коли держава поміщає дитину в інституцію – вона дискримінує дитину. Це стає законним, бо йде від держави».
Андрій Черноусов, член правління Благодійного фонду «Голоси дітей», юрист, термінологічно коригує колегу. Адже ми можемо говорити про дискримінацію ромських дітей, дітей внутрішньо переміщених осіб під час інтеграції їх в нові громади. А тут жодна група дітей не виділяється.
«Це не дискримінація. Це нездатність держави організувати надання соціальних послуг на рівні громади. Дискримінація була б, коли б у нас, умовно кажучи, є 100 суперкайфових інтернатів, а 5 – взагалі поганих. І от хтось потрапляє в ці п’ять… Всі інтернати в нашій країні погані, бо інтернат – саме явище погане. Не мають діти виховуватися в інтернатних закладах. Крапка. Вся решта – це є порушення права дитини бути вихованою в умовах родини».
Напевно, більшість вихованців інтернату хотіли б знайти прийомних батьків. Та почасти персонал, остерігаючись розформування закладу через нестачу дітей, саботує усиновлення чи опіку.
Маніпуляція номер один: опікуни, прийомні батьки, батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу – меркантильні, бо мало того, що «отримують за дітей гроші», та ще й примушують їх тяжко працювати. Тож краще чекати безкорисливих усиновителів, попри те, що їх значно менше. Разом з тим Дар’я Касьянова, голова правління «Української мережі за права дитини», програмна директорка благодійної організації «СОС Дитячі Містечка Україна» від самих дітей чує інше.
«Підлітки кажуть, коли ми знайомились з кандидатами в прийомні батьки чи батьки-вихователі, ми були здивовані, що це такі класні люди, не якісь експлуататори, які справді люблять дітей, у них класно вдома, і вони нас не заставляють працювати».
Друга маніпуляція – дитині в інтернаті втлумачують, що вона неслухняна і жахлива, і її все одно прийомні батьки повернуть назад, тому краще не смикатися і сидіти в інтернаті. Третя – коли вихованця підштовхують робити ставку на багатих іноземців «з великим будинком, машиною і басейном».
«Але ж ми знаємо випадки, коли діти справді були всиновлені в Америку чи Італію, але вони повернулися. І після цього були влаштовані в українські прийомні сім’ї».
І четверта маніпуляція – гра на почуттях, коли все це робиться, щоб дитина відчула себе у дитбудинку цінною, важливою і – відмовилася від усиновлення.
«Я знаю такі фізичні прийоми, коли приходили знайомитися з дитиною, а поруч сиділа вихователька будинку дитини, тримала дитину за руку і казала: “Ні, ми її не відпустимо – ви що. Ми готуємо виставу на Новий рік чи на День захисту дитини і ти у нас головний герой”.
Був випадок, коли 12-річного хлопця з Кривого Рогу всиновлювала сім’я з Києва. І директор інтернатного закладу не погоджував встановлення контакту з дитиною, бо у хлопця були змагання з футболу. Зараз цей хлопець багато років в сім’ї. Дитина продовжила займатися спортом і мала успіхи».
= = =
Серед прав дитини, що порушуються найчастіше за мирного часу, крім права на родину, – право на освіту і можливість більше впливати на своє життя.
А починається все з неповаги до дитини, із невинного примусу. «Нумо йди поцілуй маму!» – доводилося чути? Ми порушуємо кордони дитини, на які має право навіть малюк.
Говорить експертка організації «Партнерство “Кожній дитині”», докторка педагогічних наук, професорка, професорка кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Київського університету імені Бориса Грінченка Жанна Петрочко.
«Вже з 3-х років батьки мають пояснювати дитині, що її тіло належить тільки їй, дитина має знати, що дотики до її тіла можуть бути приємними і неприємними – і не важливо, хто торкається. І це правила стосуються усіх дорослих – і знайомих, і не знайомих їй».
А часто дорослі навіть не усвідомлюють, що порушують права меншого візаві системно.
«На жаль, часто бувають випадки, коли ми дійсно працюємо за шаблоном, даємо перелік завдань, зразки для наслідування – навіть творчих робіт. І саме це губить ще в такому розвої цю потребу дитини виокремитись, проявити якусь особливу творчість і потім в майбутньому прагнення вирізнятися і бути цікавою для інших».
Підлітковий вік, коли дитина випробовує власну самостійність, незахищений по-своєму. Підліток звертається до лікаря з делікатною проблемою, а той сварить, що не поставив до відома батьків. Або, скажімо, дівчина не завжди готова йти до гінеколога з прийомною мамою або мачухою.
«Таке буває, навіть якщо в родині є довіра, – говорить Дар’я Касьянова. – Мені відомі випадки, коли були нормальні стосунки, але дитина хотіла запитати, чи може вона зробити аналіз на ВІЛ. Зробила сама аналіз, дізналася, що він негативний і після цього повідомила маму. Сказала, що не хотіла її турбувати».
Якщо комусь з батьків сказати, що він дискримінує власну дитину, вони засміються: «Ви що? Ми ж хочемо їй тільки добра!». Звісно-звісно. Тому й самочинно вибираємо їй школу, гуртки, друзів, навіть їжу, вважаючи, що батьки краще знають, бо у них більше досвіду. Юрист Андрій Черноусов, переконаний, що у дитини повинна бути можливість більше впливати на своє життя. Бо, приміром, дитина 16-ти років має право розпоряджатися своїми грошима, але одночасно обмежена у здійсненні дій щодо відчуження певного майна.
«Відповідно ми кажемо, що розмір суб’єктності дитини має змінюватися, а він у нас такий, що багато чого обмежено до 18 років і невиправдано обмежено. В нормативно-правовому врегулюванні я б назвав це питання патерналістично-совковим, яке у нас залишилося: краще ми цього не дамо, аби не забезпечувати себе додатковим клопотом, щоб це контролювати і захищати дитину, коли вона щось зробить не так».
= = =
Багато років про права дитини не просто говорять, а навчають, спираючись на міжнародну Конвенцію ООН з прав дитини, яку Україна ратифікувала понад 30 років тому. Та, як не дивно, серед справжніх подвижників своєї справи, дотичних до роботи з дітьми, є люди, які часто-густо не знають і не дуже розуміють права дитини, посилюючи таким чином її дискримінацію. Тож які порушення прав дитини в Україні мають зникнути першими і як цього досягти? Підсумовують учасники передачі.
Дар’я Касьянова:
«Для мене болюча тема, коли дійсно не питають у дитини, що вона хоче. От я думаю, зникне ця дискримінація, коли ми будемо враховувати думку дитини, тому що це про повагу, про рівні стосунки, про розуміння. І не так важливо, в якому віці дитина – чи це підліток, чи маленька дитина».
Жанна Петрочко:
«Я вважаю, що сьогодні час говорити про правову культуру саме тих фахівців, тих дорослих, які працюють з дітьми. Якщо ми хочемо щось зробити для дитини, прийміть її як партнера, почуйте, що хоче дитина. Бо інакше є у нас загроза побудувати світ дітей для дітей, в якому вони не захочуть жити».
Вікторія Федотова:
«Право дитини жити в сім’ї – це право №1. У нас мають зникнути будинки малютки, інтернати. Взагалі інтернатна система – це ганьба українців. Це підхід до людей як до стада – системної дискримінації, тортур дитини. Вибачте за такі порівняння, але ми просто маємо від цього піти. Ми маємо прийти до такої системи допомоги дитині, яка не буде відбирати в неї право виховуватися в родині».
Андрій Черноусов:
«Коли йде мова про долю дитини, не має бути жодного рішення без дитини. Ми маємо обов’язково враховувати її бажання, її голос».
Дуже часто ми говоримо, як любимо наших дітей. Утім не менш важливо дитину поважати: як суб’єкта прав, як людину, яка може мати свою думку, відмінну від думки дорослого, відповідального за неї.
Автор проєкту #Програма5488 Євген Лесной. Передачу підготували журналістки Олена Холоденко та Лариса Крупіна, режисерка – Ірина Нижник. Текст читає Марта Мольфар.
Проєкт реалізується за підтримки «Українського культурного фонду», кожна з програм лунає в етері «Громадського радіо», «Українського радіо», низки регіональних радіостанцій та в Ютубі.