Сексуальне насильство над дітьми в інституційних закладах: чому і як це відбувається

Тема насильства в країні лишається вкрай актуальною. Для кожної дитини постійною є небезпека на вулиці, в школі, в родині, на заняттях в позаурочний час. Це небезпека не тільки фізичного, але й психологічного, економічного, сексуального насильства. І від цього стає справді моторошно.

З одного боку по телевізору ми кожного дня бачимо новини, що сповіщають про дитячу біду, а з іншого – розуміємо, що в державі система захисту прав дитини будується за залишковим та поверхневим принципом. Немає центрального органу, який би був спроможним на аналіз, зміг би показати справжню статистику щодо становища дітей в Україні, в тому числі випадків і причинно-наслідкових зв’язків  насильницьких дій щодо дитини, і на їх підставі удосконалював законодавчі норми, упереджував та унеможливлював їх повторні прояви.

Сьогодні хотілося б поговорити про насильство над дітьми, які перебувають в різних формах альтернативного догляду, тобто, поза межами біологічної родини.  Нагадаємо всім відомий, але не часто згадуваний факт про те, що дитина, яка проживає в інституційному закладі, часто зазнає сексуального насильства, починаючи з 6-8 річного віку. Це дійсно так. Про це знає кожний, хто має професійне відношення до питань охорони дитинства.

Дитина в цьому віці не розуміє, що відносно неї в переважній більшості з боку старших за віком дітей відбуваються насильницькі дії, а сприймає це як «акт любові» до неї. Оскільки інших проявів любові і турботи вона в біологічній родині, де батьки нехтували виконанням своїх обов’язків,  не відчувала, то й відноситься до ґвалтування, примушування до розпусних дій як до норми, звикає до них. Невизначеність долі, постійна загроза лишитись сам на сам із своїми труднощами та бідами, часте переміщення з одного закладу до іншого, а потім із закладу до сімейних форм виховання, а, можливо, і знов до закладу (якщо майбутня родина не впорається із проблемами і викликами щодо дитини і відмовиться від її подальшого виховання), не надають їй впевненості в собі та в своєму майбутньому.

Часті зміни місця проживання,  оточення, дитячого колективу, неуспішність у школі (бо дитина не в змозі зосередитись на навчанні, їй потрібно виживати) так само не додають впевненості і не знімають психологічний стрес. А зняти напругу потрібно. Така дитина починає шукати «любові» і можливості отримати як психологічне, так і фізичне задоволення. Інших моделей, ніж «звичне» сексуальне насильство по відношенню до молодших за віком дітей, які є поруч, дитина не знає. Коло замикається. Дитина – жертва після того, як стає дорослішою, може перерости в дитину – агресора.

Як реагує на це держава? Ніяк. Статистика приховується, факти замовчуються, потенційні прийомні батьки про такі прояви навіть уявлення не мають, бо їм ніхто про це не говорить і не вчить, як діяти. Про вплив насильства на розвиток дитини, принципи взаємодії з дитиною, що пережила насильство і нехтування, особливості взаємодії з найближчим оточенням такої дитини інформації взагалі немає. Але ж потреба, шалена і термінова, є! Інше питання, що дитина не волає про неї, бо не розуміє, що з нею та її майбутнім відбувається щось не те.

Прийомні батьки, що стикаються з даними проявами, намагаються самостійно шукати шляхи виходу. Проте, у разі, якщо дорослі відкрито діляться своїми бідами з фахівцями служб у справах дітей та Центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з метою пошуку спеціалістів та шляхів виводу дитини з такої залежності, розуміння алгоритмів власної поведінки – наражаються на погрози у свій бік щодо неналежного виховання в родині та звинувачень у невиконанні батьківських обов’язків щодо дитини, що призвели до сексуального насильства.

Ми повинні визнати, що наразі в Україні, за вкрай малим винятком, фактично відсутні профільні фахівці (психологи, психотерапевти, травма-педагоги, психіатри тощо), які обізнані з методиками роботи з даною категорією дітей та не бояться братись за корекцію їх поведінки. Психологи притулків та Центрів соціально-психологічної реабілітації дітей не хочуть підвищувати свій професійний рівень та вчитись допомозі дитині, бо це складна, дуже кропітка і відповідальна робота. Як наслідок: дітей – жертв швиденько, без зайвих попереджень про те, що вони стали жертвами сексуального насильства, переводять до іншого закладу або родини (при цьому з такою дитиною там так само ніхто не працює і не турбується про необхідність її реабілітації). А дітей – агресорів «ховають» або в спеціалізованих психіатричних лікарнях, або в тюрмах, де їх сексуальна поведінка та психологічна залежність від таких проявів «любові» тільки погіршуються.

Наразі ми, дорослі, маємо зрозуміти, що в галузі захисту прав дитини не повинно бути заборонених тем, нам потрібно вчитись працювати як з даною категорією дітей, так і з дорослими, які є в їх найближчому оточенні. Є нагальна необхідність чесно і відверто наголосити на наявності даної проблеми, збирати та аналізувати досвід, що вже існує в світі, вчити алгоритмам роботи профільних фахівців, «ростити» фахових психологів. Тільки так ми зможемо убезпечити дітей та дати їм шанс стати тими дорослими, які зможуть бути відповідальними чоловіками та дружинами, батьками, гідними та максимально реалізованими громадянами.