“Вільні діти – вільні мрії”: історія Анни, яка пройшла окупацію та мріє про сертифікат на косметику та одяг

Аня – одна з дітей, яких вдалося повернути з окупованої території. За плечима в неї роки життя під контролем, заборонами, в страху. Її мрія дуже проста: сертифікат на косметику та одяг. Це спосіб відчути свободу, яку в неї забирали так довго. Команда УМПД збирає кошти на її мрію в межах кампанії “Вільні діти – вільні мрії”. Спільно можемо здійснити це бажання. 

“Мене звати Аня. Мені 15. Зараз я живу в Броварах і навчаюся у дев’ятому класі”.

Сьогодні говорить це спокійно, але шлях, який привів її сюди, був зовсім не дитячим. До війни Аня жила у селищі Каланчак на Херсонщині разом із бабусею – єдиною близькою людиною після смерті мами. Коли бабуся захворіла і мусила поїхати на операцію, дівчинку тимчасово влаштували до прийомної родини. Так “тимчасово” перетворилося на сім років.

Бабуся планувала повернути Аню до себе, але спочатку пандемія, а потім і повномасштабне вторгнення перекрили їм шлях. Аня залишилася в окупації, у родині, де їй було важко. Бабуся – по інший бік фронту.

“Пам’ятаю, я спала. Зайшла прийомна мама і сказала: вставайте, війна почалася”, – згадує дівчинка.

Перші дні родина провела у підвалі, виходити було небезпечно. Згодом Аня повернулася до навчання: паралельно ходила в окуповану школу та займалася онлайн у своїй українській.

В окупаційній школі вчителі спершу користувалися українськими підручниками. Потім українські предмети зникли, замість них російська мова, російська література, «історія Росії» і гуртки  “Юнармія”, “Двіженіє пєрвих”. Дітей заохочували записуватися туди високими оцінками і путівками до Москви.

Попри небезпеку навколо, Аня найбільше пам’ятає тотальний контроль у прийомній родині. Її залякували, намагалися заборонити спілкування з бабусею. Але Аня не витримала і розповіла про все. Бабуся звернулася по допомогу до ГС “Українська мережа за права дитини” і почався довгий шлях повернення онуки.

“У мене не було власного телефону, вони контролювали кожен мій крок”, – каже дівчинка.

Страшний момент, який закарбувався в пам’яті, коли російський винищувач пролетів так низько над домом, що здалося, ніби можна побачити пілота. Потужний звук заклав вуха, Аня тоді сильно злякалася.

Виїзд з окупації тривав п’ять днів через Маріуполь, Москву, Білорусь. У листопаді 2024 року Аня нарешті ступила на підконтрольну Україні територію.

“Нарешті я змогла втекти від тієї родини. І я дуже раділа, що скоро побачу бабусю”, – згадує вона.

Але через хворобу бабуся не змогла забрати онуку до себе. Тож для Ані знайшли нову родину. Спочатку дівчинка прийшла просто на знайомство. І вона відразу відчула там тепло та повагу.

Тепер Аня живе в Броварах у новій сім’ї. Тут багато дітей, і спершу було складно адаптуватися. Адже дівчинка звикла до тиші та ізольованості, звикла бути сама. 

Та поступово вона відкрилася. Сім’я підтримує Аню у навчанні: вона надолужує пропущене з репетиторами, обирає, ким хоче бути, і повертає собі впевненість.

У вільний час займається народними танцями, спілкується з друзями з табору, гуляє зі знайомими в місті. Вона щодня телефонує бабусі. 

Після всього пережитого Аня мріє про дуже прості речі. Не про телефон, ноутбук чи подорож. Вона хоче сертифікат на косметику та одяг, аби мати можливість самій вибрати те, що їй подобається. Зробити маленький крок у світ, де вона може приймати рішення сама.

Для дівчинки, яка сім років жила без власного телефону і без права на вибір, ця мрія – велика. І важлива. Кожен може допомогти їй здійснитися. Підтримайте її мрію, задонатьте за посиланням: https://mycity.one/projects/vlyn-dti–vlyn-mr