“Вільні діти — вільні мрії”: історія Насті, яка мріє про книги

Зараз Настя разом із мамою та молодшим братом проживає на Житомирщині у Звягелі. Хоча її рідний дім у курортному Бердянську. Два роки родина прожила в окупації: в страху, приниженнях, примусу.  Зараз вони у відносній безпеці, але мамі доводиться багато працювати, аби забезпечувати дітей. Настя допомагає, шукає можливості заробітку. Мріє про книги, адже дуже любить читати. Хотіла б після закінчення школи навчатися, але розуміє, що мамі потрібна її допомога. Команда УМПД збирає кошти на її мрію в межах кампанії “Вільні діти – вільні мрії”. Долучитися може кожен.

“Мене звати Настя. Мені 16 років. І книги — це те, що допомогло мені вижити”, — розповідає дівчина.

Зараз Настя  навчається в 11 класі онлайн у своїй бердянській школі. Онлайн-навчання у неї ще з 7 класу: спочатку був карантин, потім війна.

Рідне місто, яке забрали

“Я з Бердянська. До війни це було живе, шумне, курортне місто. Там завжди кудись ішли люди, завжди щось відбувалося. Місто не спало. Я не думала, що колись так за ним сумуватиму”.

Коли почалася війна, Бердянськ почав зникати. Люди виїжджали. Після дев’ятої вечора вулиці ставали порожніми. Замість знайомих голосів — тиша, інші прапори, чужі символи. Українські книжки зникли з бібліотек. Зникло відчуття безпеки. Проте Настя не перестала читати. 

Дівчинка розповідає, що дуже сумує саме за містом, навіть за будинком не так. Їй хочеться ще раз пройтися його вулицями, погуляти по полю на околицях. Зараз у Звягелі бачить відмінності з рідним містом. Тут багато лісів, а у рідних краях безкраї поля й степи.

День, коли почалась війна…

“Того ранку я прокинулася від гучного звуку. Ще не знала, що це війна, але вже відчувала — щось змінилося назавжди. Вчитель написав, що навчання не буде. Мама пішла на роботу. Я залишилася вдома з молодшим братом”, — згадує Настя.

Дівчинка розповідає, що дивилася новини, чула про тривожні валізи й бігала по дому, намагаючись зібрати речі для себе та брата.

“У 13 років я вперше складала план виживання. Ми залишилися в окупації майже на два з половиною роки. Це життя, в якому ти постійно ховаєшся”.

Дівчина відмовилася ходити до російської школи. Це був її свідомий вибір. Майже рік вона не виходила з дому. По місту ходили військові, перевіряли документи. І це було страшно. Переважно перебувала у своїй кімнаті.

Навчалася онлайн, читала. Іноді — щоб не збожеволіти. Іноді — щоб просто втекти в інший світ, де немає страху. Згадує, що були дні, коли не було що їсти. Тоді ходили до церкви по кашу і хліб.
Згадує, що коли відключали світло, то одразу було чути військову техніку. Перші місяці зовсім не було інтернету, по телевізору – лише російські канали.

“Можливо, це була захисна реакція психіки, але я пам’ятаю, що тоді дуже добре абстрагувалася від усього, що відбувалося навколо. Своїх емоцій я майже не пам’ятаю. Найчіткіше в пам’яті залишилися моя кімната і тиша. Саме ця тиша була для мене найважчою. Ми ніби жили в бульбашці: до нас не доходила жодна інформація із зовнішнього світу. Гуманітарну допомогу, продукти, ліки в місто з боку України не пускали. Я почувалася відрізаною й покинутою”.

Життя в кімнаті

Кімната Анастасії була майже завжди без світла. З неї вікна виходили на вулицю, тому аби ніхто не бачив, що відбувається всередині, поклеїли скотч на вікна та завісили простирадлом.

“Я добре пам’ятаю цю темряву, зовнішню тишу і водночас постійний гул у голові. Мабуть, мені було дуже важко залишатися наодинці зі своїми думками”, — розповідає Настя.

У ті рідкісні моменти, коли з’являлося світло або зв’язок, дівчина намагалася закачати на телефон якомога більше музики.

“Навіть у підвал спускалася спати з навушниками, бо не хотіла нічого чути. Тоді думала: якщо прилетить, то, можливо, я й не почую, а може, я помру миттєво, і якщо повезе навіть не встигну зрозуміти, що сталося”.

Тоді ж дівчина відкрила для себе любов до читання. Без інтернету телефон перетворився просто на плеєр, і робити в ньому було нічого. Згадала про шкільні підручники в шухляді, почала з української та зарубіжної літератури. Потім перейшла до історії України та всесвітньої історії.

Крайнє літо у Бердянську

Влітку перед виїздом з окупованої території дівчина почала трохи виходити на вулицю. Почувала себе чужою у рідному місті.

“Мені дуже хотілося побачити, що сталося з моїм містом. Я нікуди не виїжджала з Бердянська, але було відчуття, ніби я не бачила його роками. Здавалося, що я або наново знайомлюся з містом, або вже з ним прощаюся”.

Насті було боляче бачити навколо триколори, часом навіть сльози текли. Але тішили поодинокі написи “Бердянськ – це Україна!”.

“Я знала, що в місті є партизани, але водночас почувалася страшенно самотньою, ніби на все місто я була одна. Люди навколо здавалися мені загіпнотизованими, наче зачаклованими. Через те, що кожного зустрічного ти сприймаєш як потенційного ворога, мені було дуже важко й страшно”.

В якийсь час дівчина втратила надію, що зможе виїхати звідти до повноліття. Кожен день, прожитий в окупації, сприймала як небезпеку для себе і брата.

“Мене хвилювало, ким і з чим виросте мій молодший брат. Він ходив до садочка, де дітей вчили «любові» до нової країни. Він не розумів української мови, не хотів її вчити. Я розуміла, що своїми діями можу наражати всіх нас на небезпеку, але мені вже було байдуже. Я всеодно вперто намагалася вкласти в нього хоч щось українське. Ми вивчили гімн, граючись у м’яча, і один дитячий вірш. Він не розумів значення слів, я це бачила. Але мені від цього все одно стало хоч трохи легше”.
“Я переписувала «Кобзар» в один блокнот, а покрокову тактичну медицину — в інший, бо там не можна було сподіватися на місцевих лікарів і треба було розраховувати лише на те, що ти сам зможеш надати собі допомогу. Так я й проводила своє останнє літо в Бердянську”.

Шлях до свободи

Настя самотужки знайшла волонтерів. Відчувала, що жити там більше не може. Адже постійний страх перетворив життя на гру в хованки. Боялася, що її можуть забрати спочатку через відмову ходити до російської школи, а потім через систематичні пропуски.

Виїжджати теж було небезпечно. Знайомі родини поїхали. Їм вдалося. А машину, що їхала за ними — розстріляли.

Виїхати Настя з мамою та молодшим братом змогли лише у 2024 році. Дорога тривала сім днів.
“Я відчула легкість. Вперше за довгий час як удома. Була щаслива чути українську мову, бачити людей на вулицях. Мені стало легше дихати”, — розповідає дівчина про свої перші відчуття на підконтрольній Україні території.

Зараз утрьох проживають в маленькій кімнаті гуртожитку. Мама працює на двох роботах. Настя навчається онлайн і працює баристою після уроків та у вихідні, бо грошей не вистачає. Брат ходить до школи.

“Після школи я планую йти вчитися, але не знаю, чи вийде через гроші. Можливо, доведеться одразу працювати”, — каже Настя.

Про мрії

Настя часто планувала, що робитиме, коли стане повнолітньою. Уявляла, як складе рюкзак і піде до України, навіть якщо доведеться йти пішки. Я постійно збирала гроші, щось відкладала. У кімнаті завжди був запас води та їжі на екстрений випадок, тривожний рюкзак ніколи не розбирала. Навіть своє свідоцтво про народження тримала у себе, єдиний документ на той час.

“Я дуже хочу зібрати повний український стрій Запорізької області. Це мрія, яку я хочу здійснити сама. А зараз була б дуже рада отримати сертифікат на книги. Я дуже люблю читати”, — ділиться дівчина.

І кожен може допомогти здійснити мрію Насті. Кампанія «Вільні діти — вільні мрії» підтримує дітей, які пережили війну й окупацію, але не втратили здатності мріяти.
Підтримайте мрію Насті про книги — за цим посиланням.

Як ви можете допомогти? Підтримайте мрії дітей донатом. Навіть невелика сума може стати книжкою, навчальним курсом чи першим кроком до професії. Поділіться цією історією, щоб про кампанію дізналися інші.