Олена Фурдь: «Я хочу прожити життя і наприкінці розуміти, що жила не лише заради себе»

Матеріал підготовлений для WoMo в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», що втілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини», за підтримки Міністерства соціальної політики України, Національної соціальної сервісної служби України.

Історія 29-річної жінки, яка сама взяла на виховання одразу трьох дітей.

Свого часу Олена Фурдь з Мукачево не знала, що одинокі жінки або чоловіки можуть створити прийомну сім’ю і взяти на виховання дитину, так само як і сімейні пари. Сьогодні Олена, 29-річна незаміжня й енергійна жінка, взяла під опіку трьох маленьких дівчат і ділиться з іншими жінками, як втілити таку мрію в реальність.

Далі – пряма мова Олени. 

Однієї немає? Давайте трьох!

У квітні, напередодні мого 29-річчя, я вперше дізналась, що самотня людина може взяти дитину на виховання. До того я думала про це не раз. Але як і всі мої знайомі, вважала, що це можливо тільки у шлюбі. 

Як і більшість, я вважала, що можна прийти до дитячого будинку, подивитися на діток і обрати ту дитину, з якою подружилась. Тепер знаю, що спочатку треба звернутися до служби у справах дітей, зібрати всі необхідні документи, пройти спеціальні курси, після того вказати в анкеті, дитину чи дітей якої статі, якого віку я хотіла б забрати у прийомну родину. І тільки після того запропонують варіанти анкет. Але тоді цього я не знала. 

Раніше я  приходила до місцевих інтернатів як волонтерка – займалася з дітьми, допомагала вчити уроки, а сама знайомилася з ними та приглядалася. Хотіла взяти тільки дівчинку. Я розумію їх потреби, у мене є сестрички. Хотіла одну, не знала тоді, що діти переважно попадають до закладів сімейними групами, тобто з братами та сестрами. Знайти одну дитину в цьому закладі було нереально. 

Займалася я з дівчатами від 5 років і у кожної дівчинки питала: «Скільки в тебе братиків, сестричок?». Менш ніж троє ні у кого не було, то я все зважила і вирішила: троє – так троє! Навпаки, веселіше їм буде. Але я більше не готова була брати. І я звернула увагу на Софію, у якої є дві сестрички. Старша, Діана, була в цій же самій групі, то я її теж знала. Ці дівчатка мені дуже сподобалися, і я стала приїздити вже більше до них. А з молодшою Аделіною ми познайомилися вже пізніше. 

Прийомна сім’я 

Я пішла до служби у справах дітей та швиденько зібрала документи. Всі думають, що їх довго збирати, але там все просто: ксерокопії паспорта та ідентифікаційного коду, довідки про несудимість, про доходи, про те, що вам є, де жити й розмістити дітей, і медичний огляд у лікарів. Все! От тільки курси аж два місяці чекала, доки група зібралася. По закінченні курсів отримала спеціальну довідку, що можу приймати дітей.

Потрібно було також визначитися із формою сімейного виховання, яку обираєш. Я обрала прийомну родину й могла взяти на виховання від 1 до 4 дітей. Можна також усиновити дітей чи створити дитячий будинок сімейного типу (тоді можна взяти до 10 дітей). 

Чому не зупинилася на усиновленні? Тому що держава мені допомагає фінансово, і це дуже для мене важливо. Я працюю на двох роботах і непогано заробляю. Крім того, у мене є ще будиночок, який здаю в оренду. Тобто, я заробляю на себе і на дітей. Але наш світ надто нестабільний, аби взяти таку відповідальність за дітей лише на себе одну і не підстрахуватися. 

Виплати від держави не покривають всіх витрат на дітей, але для нас це вагома і стабільна допомога. Це два з половиною прожиткові мінімуми на кожну дитину, що сьогодні складає близько 6 800 гривень. До того, прийомним батькам виплачують по одному прожитковому мінімуму на кожну дитину як зарплату, що теж є важливим.

Після цих формальностей відбувається вже офіційне знайомство з дітьми у спеціальній ігровій кімнаті закладу. Дитячий психолог, юрист дитбудинку, працівник із соціальної служби та вихователь дітей – усі ці фахівці спостерігають, як відбувається контакт між вами та дітьми. 

Якщо все нормально, то впродовж 10 днів ви можете відвідувати дітей, щоб краще зрозуміти, чи ви справді готові взяти саме їх. В моєму випадку я вже точно знала, що це мої діти. 

Аделіна дивилася на мене очима, повними сліз: «Коли вже ти нас забереш?», а я їх запевняла, що тепер вже точно скоро заберу. І я вже весь час підганяла служби, щоб, нарешті, забрати дітей. Відтоді, як я познайомилася з дівчатами, й до моменту, як забрала їх, пройшло близько трьох місяців: левову частку цього часу я очікувала на початок курсів.

Терпіння та розмови – найкращі друзі мами

І ось настав цей день. Дівчатка забрали особисті речі, яких на трьох був аж один пакет, і ми приїхали додому. Вони, нарешті, заселилися у свої кімнати. 

Я дуже ретельно готувалася до їх заселення. Заздалегідь продумувала, хто де буде жити, як зробити максимально комфортні умови. Мене дуже тішило, як вони все роздивлялися, де їх простір, де їх речі, дивувалися. І таке враження, що звикли до нового житла просто одразу. Так ми живемо вже більш як чотири місяці. 

Поступово почали проявлятися характери. Молодша Аделіна була дуже мовчазна у закладі, вона ігнорувала всіх малознайомих людей. Тепер гомонить про все на світі – ну не переслухаєш! А ще вона випромінює життєрадісність, часто каже щось кумедне і дотепне. Кажеш: «Поскладай свої речі», вона відповідає: «Мамо, от зараз прям всьо кинула і пішла складати!». 

Старшенька Діана не хоче вчитися. Я весь час їй пояснюю, чому це потрібно саме їй. Але часто вона просто жбурляє книжку і все. Вона дуже багато пропустила через дуже складні умови проживання. Читає погано і тепер потрібно наздоганяти. Зараз вона ходить на заняття з англійської мови, бо не знає її взагалі. Доня не бере з собою книжку, забуває зошит. Іноді мої нерви просто на межі! Бо вона дуже здібна, математику добре знає. У інтернаті не вимагали такого інтенсивного навчання, а тут вона мусить напружуватися щодня… Сильно протестує і немає розуміння, навіщо це, якщо можна і так жити. Але терпіння та розмови – то наше все.

Середня, Софія, постраждала найбільше. У її житті попередньому була одна травмуюча подія, і це зупинило її розвиток. У неї він приблизно на п’ять років, хоча їй вже сім. За порадою психолога намагаємося опрацьовувати все поступово і радіти кожному успіху, за допомогою хороших емоцій витісняти погані. Часто вона теж лінується, але пояснення і ще раз пояснення – і ми поступово рухаємося вперед. 

Про статус матері-одиначки 

У мене взагалі не було складнощів через це. Чиновники підтримували, казали: «Оце ви чудово придумали – взяти дітей» і йшли назустріч. Складнощі були технічні на курсах для батьків. Бо ситуації, які там моделюють, розраховані переважно на сімейні пари. Але нас, жінок та чоловіка без пари, там було троє таких, то ми просто не робили ці вправи. 

Також моїм батькам чужі люди казали: «Як ви це дозволили їй таке зробити, зруйнувати собі життя? Може, цих малих ще можна повернути?» Але, на щастя, мої батьки адекватні. Вони страшезно люблять дівчаток і суттєво мені допомагають. 

Я ж не розумію, як можна жити з такими стереотипами? Моє рішення дуже зважене. Я хочу прожити життя, озирнутися і розуміти, що прожила його не лише у власне задоволення, що зробила щось хороше для інших людей. 

Не переживаю, що я одна. Живу так з 18 років, коли з’їхала від батьків і стала винаймати квартиру. Пару років тому мені дістався будинок у спадок від бабусі. Ми з татом самі зробили тут ремонт. І коли я туди заїхала, то невдовзі зрозуміла, що тут занадто багато простору для мене одної. Але з дівчатами цей будинок ожив. 

Потрібно було перебудувати не тільки будинок, а й трохи – своє дозвілля, звички. Наприклад, коли я жила сама, то не готувала. Мені було нудно робити це для себе одної. Зараз готую щодня. У вихідні це взагалі і сніданок, і обід, і вечеря. 

Щодо розподілення часу, то все це вирішує ретельне планування своїх дій. А також делегування повноважень. Так, було таке, що Аделіна захворіла, і я не могла відпроситися з роботи, бо там теж був дуже важливий день. Тоді мій тато сидів з онукою. 

Поділюся лайфхаком: усе необхідне на завтра ми готуємо з вечора: одяг, рюкзаки. Школу обрала найближчу до будинку, садочок – теж дуже близько. Спочатку я завозила дітей до школи та садочка, а ввечері забирала. Тепер зранку я завожу дітей. А забирати їх я делегувала Діані. Після школи вона йде додому, Софія залишається у групі подовженого дня, де зробить уроки, і поїсть, і з дітьми пограється. Діана вдома все робить сама: їсть, ходить на англійську, а потім я їй нагадую, і вона йде за дівчатами до школи та садочка. А там і я невдовзі додому приїжджаю. 

У мене є три близькі подруги, у яких діти всі однакового віку, їм по 8 років. Ми часто бачимося. Наші діти добре передружилися між собою. Доки вони граються, то нам, мамам, завжди є, про що поговорити. От нещодавно ходили на пікнік. 

Але найчастіше ми ходимо до моїх батьків. Ще у мене є дві сестри, одна з яких зараз за кордоном. Дівчатка сприйняли мою родину одразу дуже добре, дуже скучають, тягнуться до них. Бо своєї люблячої сім’ї у них-то не було. 

Аделіна перед тим, як я її взяла, вперше попала до інтернатного закладу. А Софія та Діана – вже були декілька разів. Їх вже забирали від біологічної мами, бо вона не дбала про дітей. Потім вона нібито виправилася, їй дітей повернули. Але потім все знову. Останній раз дівчата рік провели в інтернаті, вона їх так і не навідала. Її позбавили батьківських прав тільки за день до того, як я закінчила курси. Тобто, коли я вперше побачила дівчаток, вони ще були без статусу. 

Переваги прийомного материнства

В тому, що я взяла дітей з закладу, а не народила сама, я бачу суцільні переваги. По-перше, перспектива народжувати самостійно викликала у мене купу страхів.

По-друге, кажуть, що всі хочуть новонароджену дитинку. Ні! Старші діти вже самостійні, можуть про себе подбати та допомогти одна одній. 

По-третє, дуже багато хто боїться фінансового навантаження. Якщо ти народжуєш дитину або всиновлюєш – це лише твоя відповідальність. А у разі створення прийомної родини тебе страхує держава.