Реформа інтернатів, яка завжди на часі
Експертка із захисту дитини та супервізор громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Світлана Забава надала коментар ZN.UA.
До повномасштабного вторгнення в Україні працював 751 інтернатний заклад для дітей. Зі 106 тисяч вихованців сиротами були лише 8%.
«Більшість дітей в інтернатах мають батьків. Але з різних причин дорослі не можуть виконувати свої обов’язки, і їх позбавляють батьківських прав. Мова про родини у складних життєвих обставинах. Коли батьки не забезпечили дитині чи дітям належних умов життя та розвитку», — пояснює експертка із захисту дитини та супервізор громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Світлана Забава.
Керівниця громадської організації «3D — Давай Допоможемо Дітям» Тетяна Чернюк додає, що бачила дуже різні інтернати. В одних адміністрація дозволяє приїздити волонтерам, шукає можливості для навчання та розвитку дітей. У інших, як у випадку Насті, вихованці перелякані, їм нав’язують негативні сценарії життя.
«Якщо дітям кажуть постійно, що вони сядуть за ґрати, стануть наркоманами, алкоголіками, то шанси на такий сценарій досить великі. Але ти не обов’язково мусиш бути таким, як твоя мама чи тато. Не обов’язково відповідати тим кліше, які озвучують працівники закладів чи інші люди», — зауважує Тетяна.
Активна спроба реформувати інтернати у межах реформи деінституціалізації триває останні сім років. Інтернатні заклади поділені на 15 різних типів і підпорядковуються трьом міністерствам — МОЗ, Міносвіти та Мінсоцполітики.
«Українська мережа за права дитини», що об’єднує 33 громадські організації та благодійні фонди, намагається адвокатувати продовження трансформації інтернатів та закриття будинків дитини. Разом із міжнародними організаціями наполягаючи, що у громадах мають розвивати соціальні послуги та сімейні форми виховання.
За підрахунками експертів, утримання інтернатів у вісім разів дорожче, ніж надання соціальних послуг батькам і дітям. На одну дитину в інтернаті з обласного бюджету виділяють 20–30 тисяч гривень на місяць, у будинку дитини — 60 тисяч гривень. Але 70–80% цих коштів іде на утримання персоналу та будівлі.
«Інтернати зацікавлені, щоб у них були діти, бо за їхній догляд вони отримують зарплати. Ми ж пропонуємо, щоб гроші перенаправляли на підтримку сімей. Якщо вчасно допомогти родині, то у неї не буде потреби віддавати дитину в інтернат. Мова про соціальні послуги дітям з інвалідністю, супровід родин, денний догляд та інші послуги», — зазначає Світлана.
Під час реформування проміжною ланкою, опорою дітям, а потім і випускникам інтернатів можуть стати наставники. «В один день ми не закриємо усіх інтернатів, — говорить Тетяна. — Але якщо зараз наставники будуть займатись цими дітьми, підтримувати з ними контакт, то ми отримаємо зовсім інших дітей після випуску». Проте успіх її роботи передусім залежить від адміністрації інтернату — чи пустять у заклад кандидатів у наставники або ж відмовлять. «Якщо не знайшлося людини, яка може взяти дитину у свою сім’ю, то інтернату варто відкрити заклад для волонтерів, які готові з ними працювати. Якби законодавство було настільки врегульоване, щоб директори не мали права відмовитися від цього, то ми швидше могли б втілити нашу кінцеву мету: зробити так, щоб дитина після випуску з інтернату не відчувала себе інопланетянином», — підсумовує Тетяна.
Читайте історію випускниці інтернату Насті та її наставниці Тетяни Чернюк на сайті ZN.UA.