Шлях додому: реінтеграція дітей з окупації

Про шлях виїзду з тимчасово окупованих територій та успішної реінтеграції дітей LB.ua розповідає Наталія Гуменюк. Вона працює кейс-менеджеркою в Українській мережі за права дитини. Зустрічає дітей, які вибралися з окупації, на пункті пропуску Доманово, супроводжує їх до Києва, а потім допомагає звестися на ноги і почати нове життя.

— На початку літа я познайомилася з хлопчиною, якому тоді був 21 рік. Він виїжджав з Донецької області, в окупації жив з 2014-го, — розповідає вона. — Що більше, його батько воював на боці ДНР. І той хлопець, дочекавшись, коли йому виповниться вісімнадцять, якоїсь більш-менш самостійності, пішов працювати, аби заробити певну суму на виїзд. Коли виходив на пункті пропуску, його аж трусило від нервового напруження. Одяг на ньому брудний, сам він виснажений. Бо два місяці добирався сюди самостійно. Потім розповідав, що просто більше не міг терпіти того, що відбувалось навколо і в його власній сім’ї.

За словами Наталії, зараз з окупації виїжджає переважно саме молодь від 16 і до 23 років. Вони хочуть здобувати тут вищу освіту і бачить своє життя тут. Але для хлопців найперша причина — це все ж страх, що їх призвуть до російської армії.

А потрапивши на територію, підконтрольну Україні, вони бояться, що їх одразу забере ТЦК, бо саме цим залякували росіяни. І через це зомбування минають місяці, перш ніж вони починають вільно пересуватися містом. Так само питають, чи можна розмовляти російською.

— Для них абсолютно нормою було те, що посеред ночі до хати могли вдертися військові, все перевернути, перевірити телефони, щоб ти, не дай Бог, не вчився в українській школі. І на це вони кажуть: «А про що тут розповідати? Нас же нікого не вбили», — розповідає Наталія Гуменюк. — Водночас діти не мали нормального доступу до інформації, щоб скласти свою думку про війну, про те, що відбувається за межами окупації і що їм тут нічого не загрожує. Тобто з боку росіян було тотальне обмеження і залякування, аби не дозволити дітям виїхати. Вони і самі кажуть: ми там для того і потрібні, щоб стати м’ясом на лінії фронту і воювати проти своїх. Це звучить звідусіль.

Є ті, кому вдавалося не ходити до школи — вони переховувалися вдома. Проте це все ж одиничні випадки. Та й на четвертому році окупації навряд чи це ще можливо. Більшість, звичайно, змушена відвідувати заклади освіти, інакше окупаційні органи опіки погрожують батьками вилученням дітей із сім’ї. І, зрештою, діти приїжджають з окупації в різному стані.

— Якось я почула про синдром втраченого зв’язку в контексті дітей, які довго перебувають в окупації. Це те, що ми вже помічаємо після цих трьох років. Вони вже самі не зовсім розуміють, ким є насправді, з якою культурою, з якою країною мають зв’язок. Унаслідок оцього зомбування вже і не дуже відчувають, що вони українці, але і росіянами не хочуть бути. Вони розгублені, загублені діти між двома світами. Отак я назвала б їх. Але ніхто з них не хоче повертатися назад.

І коли дитина переходить кордон, найважливіше, пояснює Наталія, щоб хтось за руку провів її до безпечного місця. Якщо в когось безпечне місце — це родичі, то передав з рук до рук родичам. Для когось це гуртожиток чи якийсь центр, де їх селять, бо тут нікого немає в них. І тоді треба привезти в цей центр, познайомити з людьми, які там живуть. Закрити базові потреби, допомогти з документами, з навчанням — надолужити освітні втрати. Приміром, цього року багато дівчат і хлопців приїхали ще навесні саме з метою вчитися.

Повний текст матеріалу дивіться на сайті LB.ua.