«Вчуся бути щасливою». Історія Діани зі Львова, яку з дитячого притулку взяла в родину черниця
Матеріал для hromadske.ua підготовлений ГС «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
У свої 20 років Діана знає, як рости без матері, виживати у дитячому притулку та скільки зусиль потрібно, аби навчитись довіряти дорослим. Її доля не унікальна. В Україні на кінець 2023 року зареєстровано 64 550 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З них 8930 дітей виховуються в дитячих будинках сімейного типу (ДБСТ) — у такій сім’ї Діана жила до свого повноліття.
З уроків — до дитячого притулку
Коли Діані було 10 років її батьки розійшлись. Мати не змогла пережити розрив із чоловіком і почала пити. Дівчину ж «виховувала вулиця»: вона гуляла з друзями, випивала та палила. Усе змінилося через три роки, коли мама захворіла на запалення легенів та померла в реанімації.
«Це була для мене важка травма, я дуже її любила. Вона була для мене найкращою», — пригадує дівчина.
Коли помирають родичі чи батьки не виконують своїх обов’язків, соціальні служби влаштовують дітей до дитячих притулків (зараз це — Центри соціально-психологічної реабілітації дітей). Тимчасово, поки триває бюрократична тяганина й дитині оформлюють статус сироти чи позбавленої батьківського піклування. Діана теж опинилась у такому місці — її силоміць вивели з уроку та привезли до місцевого притулку у Львові.
За словами дівчини, перебування в закладі стало для неї найгіршим етапом життя. Їй та іншим дітям забороняли покидати територію, не дозволяли бачитися з друзями. Діти постійні конфліктували й билися, а вчителі заплющували на це очі. Про психологічну допомогу Діана й не чула — фахівці з ними не працювали.
«Перші два тижні в притулку мене помістили в замкнену кімнату, де я мала перебувати з деякими іншими дітьми. Це був так званий карантин. Мені було дуже важко морально. Дивом у той час мені вдалося зустріти знайомого хлопця зі своєї школи. Він передавав мені записки від однокласників, і це трохи підбадьорювало», — зазначила Діана.
Як дітям покинути такий заклад? Їх можуть забрати під опіку родичі. У Діани була бабуся, проте на той момент вона пиячила та не переймалася долею внучки. Також дітей можуть усиновити або перевести на сімейні форми виховання. Наприклад, до дитячого будинку сімейного типу. Це фактично велика сім’я, де можуть жити до 10 прийомних дітей. До такої родини й потрапила Діана.
Проте той ДБСТ був дещо особливий: його створив благодійний фонд «Рідні» та львівська Служба у справах дітей. А матір’ю-вихователькою там була сестра Юлія Фляк, директорка Центру соціальної підтримки дітей та сімей «Рідні». На той час там виховували ще шістьох дівчат-підлітків.
Ресурс на безумовну любов
Першого дня життя в ДБСТ сестра Юлія відвезла Діану до бабусі та допомогла зібрати особисті речі. Мати-вихователька побачила, що в будинку чисто й безпечно, дозволила дівчині бачитися з бабусею. А згодом — гуляти після школи з друзями.
«Мені довірилися, але поставили умову: ніякого алкоголю і сигарет. На диво, коли я зустрілася з однокласниками, мені вже навіть не хотілося цього робити», — зізналась дівчина.
Але період адаптації тривав близько року — Діані було складно прийняти правила нової сім’ї. Вона та інші дівчата мали окремі кімнати, і кожна сама там прибирала. Окрім школи, усі мали відвідувати якісь курси та займатися з репетиторами. Дисципліна була досить жорсткою. Якось Діана й дівчата купили електронні сигарети, і за це мати-вихователька заборонила їм два дні гуляти.
«Сестра Юлія поводилась вимогливо, але я вважаю, що вона нас усіх любить і виховувала, як мати. Хоча мамою ми її ніколи не називали, бо вже мали власний попередній досвід. Вона — наша подруга, наставниця, мати-вихователька, яка допомогла нам стати тими, ким ми є зараз, та бути щасливими поза межами нашого тимчасового дому», — наголошує Діана.
Окрім обов’язків, у дівчат був і відпочинок. Їх возили щороку на 2-3 тижні на море чи в гори, організовували свята на дні народження.
«Навіть через стільки років я не могла говорити про втрату мами без сліз. Сестра Юлія допомогла знайти мені психотерапевта, з яким я працювала близько трьох років. Це допомогло мені прожити горе», — розповідає Діана.
Після повноліття дівчина переїхала до бабусі. Їй вона постійно допомагала, ще коли жила у ДБСТ: приїжджала в гості, передавала продукти, із першої зарплати оплатила комунальні послуги.
«Переконана, що дитячі будинки сімейного типу, як одна із сімейних форм виховання, мають розвиватися. Притулки та інтернати існувати не повинні, вони руйнують і вбивають особистість. Діти, які пройшли ці заклади, — дуже вразливі», — підсумовує дівчина.
Зараз Діана — студентка четвертого курсу Українського католицького університету, що у Львові. Вона вже понад рік працює у благодійному фонді «Рідні», команда якого свого часу допомогла дівчині.
«Це робота моєї мрії. Я працюю за спеціальністю, тому застосовую свої реальні знання на практиці. Дуже добре розумію потреби дітей і маю ресурс на безумовну любов», — зазначає Діана.