«Вони тепер називають мене мамою»: як родина на Кіровоградщині виховує дев’ятьох дітей
Матеріал підготовлено для видання «Гречка» в рамках проєкту Дитячого фонду ООН «ЮНІСЕФ» в Україні «Турботливі родини для тисячі дітей», що впроваджується ГС «Українська мережа за права дитини» за сприяння Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.
У Созонівці, що у Кропивницькому районі, живе родина Соляників. У Ольги і Олександра троє біологічних дітей, і ще шість – прийомні. Як вони справляються із ролями багатодітних батьків і що радять, щоб налагодити стосунки із дітьми, нам розповіла Ольга Соляник.
Вихователі для братів і сестер
Ольга Соляник сама виховувалася у дитячому будинку сімейного типу. Вона та двоє її рідних братів допомагали батькам-вихователям із прийомними дітьми. Коли виросла, вийшла заміж за Олександра, і подружжя оселилося у літній кухні батьків, продовжували допомагати із вихованням п’яти прийомних дітей вже разом. Згодом у Ольги з Олександром народилися троє своїх дітей.
Та на початку 2022 року у матері Ольги виявили рак.
«Ми виїхали до Німеччини з надією, що там лікарі їй допоможуть, але у неї була вже четверта стадія. Наша мама померла у квітні 2022 року, їй було лише 46 років. Тато впав у депресію, вони з мамою були дуже близькі. До того ж 9 років тому вони втратили мого брата. Втрата за втратою… Я зрозуміла, що він навряд чи зможе далі сам виховувати дітей. На той момент у нього було 5 прийомних дітей, а ми, рідні, вже виросли», – пригадує Ольга.
Тоді один з рідних братів Ольги був в Україні, інший – за кордоном: він є талановитим скрипалем і навчається в консерваторії у Бельгії.
«Ми з Сашком і так жили інтересами великої родини. Мій чоловік – людина дуже добра, спокійна, завжди всім прагне допомогти. Тому, коли сталося горе, у нас навіть розмов не було, чи ми візьмемо цих дітей на себе, чи ні. Ми обоє розуміли, що іншого шляху у нас немає, крім як замінити їм батьків», – пояснила Ольга.
Оскільки Ольга та Олександр і раніше задумувалися, аби створити власну прийомну родину, то вони ще до смерті Оліної мами пройшли курси прийомних батьків. У них на руках навіть висновки від служби у справах дітей уже були, що подружжя може стати прийомними батьками. Але статус довелося взяти дещо інший: батьки-вихователі.
«Ми всі важко відходили від трагедії: діти – від втрати прийомної мами, ми – рідної. Офіційно оформили дітей на себе у липні 2022-го, а тато свій дитячий будинок сімейного типу закрив», – розповіла Ольга.
У новому статусі родина переїхала до Житомирської області, де релігійна громада надала будинок. А в будинку батьків на той час Ольжин брат, який зараз боронить український народ у лавах Сил Оборони. Тоді він в тому будинку приймав вимушених переселенців з Маріуполя, Донбасу, Херсона. Та коли брат пішов на фронт, будинок залишився без нагляду. Тому родина повернулася до рідного дому, в село Созонівка, що під Кропивницьким.
«Діти самі вирішили називати нас тато і мама»
Якщо оформлення документів пройшло дуже швидко, то психологічна адаптація до нових реалій потребувала набагато більше часу.
«Діти були як налякані кошенята, які боялися знову звикати, любити, довіряти… Нам потрібно було довести, що ми їх любимо і не збираємося кидати. Це було найважче. Коли я обіймала когось та казала, що я його люблю, у відповідь чула лише скептичне: «Угу». Але десь за пів року почала чути: «І я тебе». А потім вони почали писати мені теплі речі у повідомленнях, висловлювати свою любов. І у мене теж спадала напруга, що крига скресла», – поділилася Ольга.
Минуло трохи часу, і наполегливу працю Ольги та Олександра оцінили не тільки діти. У лютому 2023 року служба у справах дітей сказала, що молоді батьки-вихователі справляються дуже добре і попросила їх взяти ще одну підлітку на виховання. Вони погодилися. Отже, сьогодні у подружжя Соляник троє своїх та шестеро прийомних дітей: дворічний Матвійчик, семирічні Данило і Никита, восьмирічна Каріна, дев’ятирічна Вероніка, тринадцятирічний Віктор, чотирнадцятирічна Анна, п’ятнадцятирічна Вікторія і Влада, якій шістнадцять років.
«Всі прийомні діти, з якими я росла до повноліття, з батьківського будинку сімейного типу випустилися. А всіх тих, кого ми виховуємо зараз, батьки взяли, коли я вже стала дорослою. Хоча за батьківською лінією виходить, що всі прийомні діти, яких я зараз виховую, є моїми прийомними братами та сестрами», – пояснила Ольга.
Тоді Ольга з Олександром запропонували старшим дітям називати їх просто – Олею і Сашею, а молодшим – мамою і татом.
«Спершу діти пристали на пропозицію. Проте наступного дня старші дівчата почали до мене звертатися: «Мам…». Я спочатку аж знітилася, мовляв, чому так? А вони пояснили: «Ми теж дуже хочемо маму». Що ж, якщо їм це потрібно, нехай я буду мамою, а чоловік – татом», – поділилася Ольга.
Найважче матері-виховательці зараз, як і більшості батьків – із підлітками. Перехідний вік старших дівчат дається взнаки. З одного боку Анна, Вікторія і Влада – найкращі помічниці, але водночас вони не до кінця відкриваються батькам.
«Тепер вони сприймають мене як маму, а не як сестру. Вони сваряться у школі, не завжди хочуть робити те, що я їх прошу. Мені потрібна допомога зараз, а вони зависають у тік-тоці, наприклад. Виходить, що в цей момент я порушую їх особистий простір», – розповіла вона.
Тож Ольга терпляче пояснює підліткам, що коли щось просить зробити – то це не тому, що хоче їх напружити чи попсувати життя. А для того, щоб вона вчилася тому, що згодом їй доведеться самій робити для себе. Щоб вчилися розпоряджатися грошима раціонально. Щоб коли вони підуть у самостійне життя, в них було менше проблем.
«Ще один важливий аргумент: я кажу, що звісно, завжди можу все зробити сама: і будинок вимити, і їсти приготувати, і все перепрати. Але наскільки мене однієї вистачить на все? Питаю в них, чи я їм потрібна? Коли дітям пояснити, чому від них щось вимагають, то вони розуміють, йдуть і роблять», – пояснила Ольга.
Тато Ольги оговтався від болю втрати, але не до кінця. Після смерті дружини у нього теж виникли проблеми зі здоров’ям, тому він досі живе у Німеччині. Там йому допомагають поновити сили. З дітьми він спілкується через інтернет чи телефоном. Тому чекати допомоги молодим батькам-вихователям немає звідки, справляються самі.
«Я виросла в родині, де звикла завжди допомагати, проте не звикла приймати допомогу. Завжди розраховувала на свої сили. Але у мене є Сашко, старші дівчата нам теж добре пораються по хазяйству», – зазначила Ольга.
Для зручності у родині Соляників розробили графіки чергування, щоб кожен і кожна знали, коли хто допомагає з пранням, хто – на кухні, хто прибирає. Молодші діти самі прибирають свої іграшки, допомагають влітку у саду.
«У суботу ми всі приводимо до ладу оселю, а ввечері відпочиваємо. Дивимося фільми з попкорном, зі смаколиками. Влітку веселіше: у нас є батут, басейн великий каркасний, пісочниця, гойдалки, які ще мій тато майстрував. А усі разом ми виїздимо іноді погуляти, наприклад, до торгово-розважального центру – дітям дуже подобається. Але часто поїхати не виходить, бо дуже дорого», – розповіла Ольга.
Спільні досягнення
Ольга – скромна жінка, яка йде вперед, не помічаючи власного успіху. Коли просимо її розповісти про власні досягнення як мами-виховательки за цей рік, вона не знаходить, що відповісти, мовляв, живемо як живеться. Інша справа, коли просимо проаналізувати прогрес дітей, який відбувся за той час, поки вони живуть з ними – тоді поволі розкривається.
«Данік поводиться як рідна дитина, він із моїм рідним сином в одному класі, живуть в одній кімнаті, вони кажуть: «Ми – найкращі дружбани, ми – двійнята». Завжди однаково одягнені. Він влився у нашу родину органічно», – розповідає вона.
Каріна має інвалідність, і батьки-вихователі постійно водять її на всі необхідні обстеження. Вона разом з Віктором відвідують спеціалізовану школу. І навіть знайомі помічають прогрес.
«Віка у нас гарно малює. Вероніка дуже любить та вміє танцювати. Никиту хочемо віддати у музичну школу на фортепіано. Дівчата у мене печуть пироги, суші ліплять, будинок у нас гарний! Навчання у дітей трохи покращилося. От Влада дуже погано вчилася, а зараз – набагато краще, Віка теж стала краще вчитися. Самооцінка у дітей помітно виросла, самоорганізація – теж. Щоб досягти цього, ми дуже багато розмовляємо, пояснюємо і йдемо поступово вперед», – ділиться мати-вихователька.
Із сестрами, яких виростили батьки Ольги, вони теж чудово ладнають і змогли зберегти теплі стосунки.
У Ольги є свій блог в Інстаграмі, де вона намагається пояснювати іншим людям, з чого складається робота з прийомними дітьми і як бути мамою-вихователькою. Хоча вона в цьому статусі перебуває близько двох років, але ж її досвід життя в такій родині складає вже 20 років. Тож якими висновками може поділитися з тими, хто хотів би наслідувати їх з Олександром шлях?
«Не очікувати, що буде легко. Не буде, адже наші діти травмовані й іноді роблять речі, які можуть нас образити, зачепити. Якщо сприймати їх на особистий рахунок, це може завдати великого болю. Потрібно пам’ятати, що такі дії спричинені минулим негативним досвідом дітей і якщо ви допоможете дитині, негатив піде і всім стане легше. Легко любити дитину, коли вона чиста, гарна, робить те, що ти просиш… Але коли вона погано поводиться, ображає інших – тоді, як би важко не було, потрібно оточити її любов’ю, зробити, щоб їй було спокійно і комфортно. Людина, в якої спокійно на душі, не буде ображати інших, вона буде теж їх підтримувати. І зараз ця підтримка йде до нас від наших дітей», – порадила Ольга.
Костянтин Катишев