«Я кайфую від ролі багатодітної мами!» – історія жінки, яка створила дитячий будинок сімейного типу
Матеріал підготовлений для Бессарабія.UA в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», що втілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міністерства соціальної політики України, Національної соціальної сервісної служби України.
Подружжя Людмила та Геннадій Стойчан є батьками-вихователями у дитячому будинок сімейного типу. Історія їх великої родини розпочалася ще на початку російсько-української війни. Попри складнощі воєнного стану, тривожність вони подарували шанс на щасливе дитинство, свою турботу та прихисток 10-м дітям. Так сталося, що війна змусила родину тікати з Донеччини у безпечне місце, тепер нове життя вони будують у місті Білгород-Дністровський. Про батьківство Людмила Стойчан розповіла Бессарабія.UA.
Мати-вихователька дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) Людмила Стойчан розповіла про те, як із чоловіком виховує 10 дітей.
«То все моя мати винна! – по-доброму посміхається Людмила Стойчан, згадуючи, як вони з чоловіком перетворилися з власників прибуткового рекламного цеху на батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу, – Мама народилася на початку Другої Світової війни. У неї була подружка-сирота і мама все життя хотіла прийняти сироту в родину. Але батько був проти, а сама вона не насмілилася це зробити. Проте мені розповідала про це все життя. Отак це бажання до мене і перейшло».
До війни Людмила та Геннадій Стойчан жили у Добропіллі, що на Донеччині. Обидва мали дітей від попередніх шлюбів. Проте син Людмили помер. Подружжя присвячувало весь свій час бізнесу. У 2014 році в країну та їхній регіон прийшла війна, і вектор самореалізації родини став поступово змінюватись.
Спочатку вони як волонтери допомагали українським військовим. А потім стали навідуватись в інтернати. Людмила спостерігала там за дітьми, бачила очі у деяких: без вогню, ніби без надії.
Тут і склалися пазли з давнього бажання взяти дитину до родини та необхідності допомогти конкретній дитині. Як все відбувалося, Людмила розповіла нам в інтерв’ю.
– Пані Людмило, хто став вашим з Геннадієм «первістком», і як ця дитина змінила ваше життя?
– Це наш красень Іван, йому було 8 років. З його появою змінилося все, – сміється вона. – У нас змінився розклад життя, а згодом і мислення, хоча ми й опиралися з чоловіком. Ми ж то думали, що ми його будемо виховувати. А виявилось навпаки: то він нас виховував, показував, яке буває життя. Ми взяли Ваню під опіку, щоб потім усиновити.
Але зателефонував представник Лиманської служби у справах дітей і сказав, що там є «прекрасна трійня», і чи не хоче її взяти хтось з наших знайомих? Я сказала чоловіку: «Нам пропонують взяти трійню». Він мені так, іронічно і каже: «Це все ти винна!» Бо я всім знайомим колись бажала по трійко діточок. Тепер нам доля і послала «троянку»: Дашу, Катю та Максима з Краматорська. Для цього оформили ДБСТ, куди увійшов і Ваня.
Тепер Іван виріс, документально вже «не наш», але насправді ми підтримуємо дуже тісний зв’язок, телефонуємо кожного дня і чуємо: «Мамо, у мене все добре, я поїв, шапочку одягнув під каску…».
– Іван воює за Україну?
– У 2021 році він вступив до Харківського танкового інституту, буде танкістом. Я була проти. Як мати не хотіла б, щоб мій син воював. Але він сказав: «Мамо, це мій вибір і прийми його, будь ласка».
– Чув, що одну дитину ви все ж таки всиновили. Як так сталося?
– Ми забирали Данила наприкінці 2017-го року. Йому було 2,5 рочки й важив він 6,8 кілограма. Дуже худий, малий. У нього були пролежні по спині, дитина не розмовляла. У закладі він перебував не довго, а цілий «букет» діагнозів хлопчик отримав у біологічній родині.
Дитина прожила у нас кілька місяців і стала приходити до норми. Хоча боротьба йшла за додавання кожних 50 грамів ваги. Я дуже багато читала, консультувалася, як його підняти. І тут раптом приїздить жінка: «Хочу його всиновити».
Згідно з законодавством, ДБСТ – це така сімейна форма виховання, звідки дітей дійсно можуть передати на всиновлення. Проте ми знаємо, що батьки-вихователі мають пріоритетне право на усиновлення, якщо турбота дитиною стала для них більше ніж просто піклування (відповідно до статті 213 Сімейного кодексу України, – прим.ред)
– Так. Але ми всі дуже полюбили Данила. Я запропонувала тій жінці звернутись до адміністрації дитячого будинку. Щоб як і ми, взяти дитину звідти. Але вона мені сказала: «Я не така, як ти. Ти хочеш за гроші, а я готова всиновити».
Це правда, якби моя країна не допомагала мені, то я б не взяла стільки дітей. Складно їх без цього всіх вигодувати, одягнути, знайти стільки коштів на ліки, щоб розв’язувати проблеми зі здоров’ям. Бо майже всі діти зі складними діагнозами.
А треба і погратися, і відпочити, і на заняття, і багато чого іншого.
Та жінка мені погрожувала. Казала, що якщо ми не віддамо Данила, то за нею стоїть дуже високий чиновник, який «припинить наші заробітки». Але я розуміла: не зможу завтра виставити дитину з сім’ї та сказати: «Ну все, Данило, бувай».
Я закрилася у своїй кімнаті й вила два дні як білуга, вся запухла… На щастя, суд залишив Данила в нашій сім’ї, нам дозволили його всиновити.
– Як хлопчик змінився за той час, відколи він з вами?
– Зараз йому вже вісім, такий парубок розумний: я ще і не сказала, що збиралася, а він вже сам все озвучує. Дуже самостійний. Хоче стати пілотом літака і знає про них геть усе! Які марки, скільки у якого двигунів, як вони працюють, що робити, якщо один відмовить. Літак «Мрія» він майже відбудував заново, – сміється мати.
– Скільки всього у вас наразі вихованців?
– Десять. У 2019-му, до нас прийшло сімейство Карпових: Женя, Даша та Настя. Це діти з Волновахи, вони до нас приїхали сильно травмовані, в тому числі війною.
Наприклад, Даші на момент, коли воювали за місто, було лише два рочки, але вона час від часу каже: «Мені знову снився той горщик та ті капці…». Вона якось сиділа на тому горщику у своїх капцях. А потім вони з мамою пішли до магазину. Повернулися, і вже немає ні хати, ні горщика, ні капців. Мати померла, батько – теж. Вони вживали наркотики…
У 2021-му році до нас прийшли Ніагара та Роберт. На жаль, ми не змогли відтворити їх історію, хоча дуже хотілося б дати це їм. І буквально 29 вересня цього року ми взяли до себе Лізу.
– Я чув, що Лізу ви довго не могли забрати з інтернату. Чому?
– Про долю цієї дівчинки я знала давно, бо місто у нас маленьке. Рідна мати залишила її ще у пологовому будинку. Потім її налякали, вона забирала Лізу назад. Проте жінка продовжила вести асоціальний спосіб життя.
Дитина жила в кріслі між підлокітником та диванною подушкою. Якось мати у нетверезому стані сіла на неї й зламала своєю вагою ребра дитині. Дитину вилучили. У неї багато діагнозів і декілька з них доволі складні. Замість того, щоб прилаштувати її одразу у сімейну форму виховання, дівчину віддали до дитячого будинку.
З того часу минуло вже п’ять років, прийшов час переводити її з дитбудинку до інтернату, тоді тільки вони мені запропонували забрати цю дівчинку.
Стільки часу було втрачено – ми давно вже могли б допомогти дитині! Звісно, ми її взяли. Ми вже провели медичне обстеження, будемо робити ще, аби зрозуміти, як її лікувати.
Коли я приїхала знайомитися з Лізою, то сказала їй, що у мене є чоловік, «твій тато». Вона це запам’ятала дуже добре. Чекала не мене, а його. Так вони й ходять тепер разом всюди. Каже: «Мама для всіх, а тато – мій» (діти можуть називати батьків-вихователів також на ім’я та по батькові, але це може нагадувати їм інтернат, – прим. ред.).
– Ви так багато знаєте про кожну дитину. Підтримуєте зв’язки із їхніми родичами?
– Ми дуже часто просимо контакти кровних родичів, бо це важливо для дітей. І якщо вони поводяться адекватно, то ми підтримуємо контакт.
Наприклад, Ваня дуже багато спілкувався зі своєю бабусею. Вона допомагала йому навіть таблицю множення вивчати! Віддала онука тільки тому, що не могла доглядати – їй було 83 роки.
У когось батьки не йдуть на контакт. Для Ніагари та Роберта ми знайшли рідну тітку. Хоча вона не сильно горить бажанням спілкуватися, але я телефоную перед кожним Днем народження дитини, прошу, щоб вона зателефонувала племіннику чи племінниці, й вона все ж таки вітає їх. А діти раді – страшенно! В інших родичів немає – вони сироти.
Гадаю, що знати своє коріння потрібно. Це додає дитині підтримки.
– Війна дійшла і до Добропілля. Як це відбилося на вашій родині?
– Страшне, що коїлося і як реагували діти. Вони дуже важко переживали кожен обстріл, ховалися. Особливо ті, що з Волновахи. Ті події вертали їх у минуле. Вони дивилися на мене, і не розуміли, хто я, де вони. Очі були перелякані…
Ми з чоловіком зрозуміли, що дітей потрібно рятувати. Нам подзвонили з міжнародної організації та запропонували евакуацію. Згодом ми виїхали до Португалії.
То було село, але дуже розвинене, чистеньке. Ставлення до нас та умови були гарні. Для нашої сім’ї переобладнали приміщення старої школи, де було все необхідне.
Але турбувало, що місцеві не розуміли, чому у нас така родина, де усі діти не кровні. Хтось пропонував нам залишити дітей, а самим поїхати назад до України. Згодом ми вирішили повертатись усією сім’єю назад. Бо бачили новини, де в українських ДБСТ за кордоном з різних причин забирають дітей.
– Але до Добропілля, розташованого доволі близько від лінії фронту, вам повертатися було не можна. Де ж ви оселилися?
– Коли нас викликали до суду у Португалії, я звернулася до соціальних служб Донецької області. І вони такі молодці, Тетяна Борисівна Кузьменко досить швидко знайшла для нас помешкання у Білгород-Дністровську Одеської області.
Цей будинок був куплений по субвенції, тут до нас жила інша родина ДБСТ. Але чомусь вони виїхали, й дім стояв порожній. Тут ми й живемо з травня цього року.
– Пані Людмило, у вас стільки клопоту з дітьми, де берете сили, щоб рухатися далі?
– Перш за все я дуже вдячна моїй країні за те, що вона надала можливість стати мамою (тут і далі по тексту – матір’ю-вихователькою, – при.ред.) для стількох дітей. Я кайфую від цієї ролі!
Так, війна у країні, це не дає нікому спокою. Швидше б уже викинути все зло з нашої країни… Але я підіймаю очі на небо, бачу сонечко, хмари та радію від того, що я їх бачу. Сильно ціную те, що маю, і намагаюся радіти цьому.
Не кожному дано стати матір’ю для 11 дітей. Я від них багато, чого навчаюся. У Вані – доброти. У трійці Карпових – працелюбності. Бо вони справді багато займаються: йдуть у звичайну школу, а потім до музичної. Максим, коли ми його забрали, нічого не чув через отит. А зараз він трубач і виконує неймовірні твори. Катя – піаністка, сидить і зосереджено стукає по клавішах піаніно. Й ніколи не треба їх змушувати робити уроки.
Даша навчає доброти та терпіння, Женя – спорту… З кожною дитиною я міняю свій світогляд. Бо ж, якщо не будеш мінятися, то не знатимеш, про що з ними говорити, як їх мотивувати.
– Що ви порадите тим людям, які хотіли б прийняти дітей до родини?
– До мене часто звертаються люди за такою порадою. Точно не всі зможуть прийняти дитину до сім’ї, й це нормально, ми всі різні.
Потрібно бути готовим до трансформацій у душі – вони будуть відбуватися обов’язково. Варто подивитися на це як на власний розвиток.
Як не критикують ДБСТ за те, що у нас все за розкладом, але графік, впорядковане життя – це стабільність. Бо ота неслухняність – вона від страху і нерозуміння, що за чим і для чого.
Ми всі зайняті кожен будній день: школи – звичайна, музична, у когось малювання, спорт… Та у вихідні ми всі відпочиваємо: разом кудись їдемо, чи йдемо… Поруч з домом сосиски смажимо, проводимо час одне з одним. Головне – не треба дитину нічого навчати, вона сама дивиться і віддзеркалює, що робите ви.
Автор: Костянтин Катишев