Як рідні. Історія ставлення до дітей без батьків і що треба зробити з інтернатами й дитбудинками

Дата публікації:

Матеріал для «Платформи» підготовлений ГС «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Найкраще для дитини — рости в люблячій родині. Саме з таким формулюванням з різною періодичністю в Україні підіймається питання шкоди інтернатів, дитячих будинків та необхідність створення сімейних форм догляду дитини. Кандидатка філософських наук, професорка кафедри культурології та міжкультурних комунікацій Національної академії керівних кадрів культури та мистецтв Лариса Осадча пояснює історичну тяглість проблем у сфері догляду за дітьми та наслідки інституціоналізації дитинства.

Сім’я — це основа суспільства. Так говорив Арістотель, і у традиційних економіках та суспільствах так є завжди. Проте, чи не найбільший вплив на формування звичаєвих правил виховання дітей здійснило аграрне суспільство. На наших територіях воно було усталеним з часів Київської Русі.

В такому соціумі діти завжди трактувались як ресурс сім’ї. Батьки мали право вимагати від них виконання певних робіт, могли карати й навіть виганяти з дому за проступки, влаштовувати їм вигідні шлюби тощо. Поки діти не могли працювати, вони сприймались за тягар, соціальний баласт, як і літні люди. Адже саме родина була відповідальною за догляд за непрацездатними: тими, хто ще не міг працювати, та тими, хто вже не міг. Цим і обумовлений матеріальний прагматизм світогляду аграрної епохи.

Аграрне суспільство також зазвичай було поділене на невеликі сільські громади, де всі люди знали один одного. Чужий добробут там різав око, але і чиясь біда була вкрай помітною. Тож в такому суспільстві випрацьовувались громадські механізми зрівнялівки, щоб встановлювався егалітаризм.

За добробут дітей відповідала сім’я. У випадку, якщо її не ставало, то про дитину мав піклуватися якийсь родич чи близька людина. Символічним компенсаторним механізмом цього було хрещення і надання статусу хрещених батьків. Зараз ця традиція залишилась. Але раніше хрещеними мали бути не просто друзі родини, а обов’язково люди тієї самої конфесії, аби надалі дитина залишалась при церковній громаді.

Компенсаторні механізми напрацьовувались не лише щодо дітей. Наприклад, якщо жінка рано овдовіла, то вона сприймалась як дуже «небезпечний елемент», з високим рівнем свободи та без «належного нагляду». Тому на рівні сільських та церковних громад її примушували вступати у новий шлюб і тим самим стабілізували суспільство.

Дуже важливу роль в аграрному суспільстві мала церква. Саме вона супроводжує людину в ситуаціях народження, одруження, смерті тощо. В питанні долі дитини інколи її роль була вирішальна. Наприклад, саме священник при хрещенні давав їй ім’я. 

Єврейські громади в Австрійській імперії своїх дітей-сиріт ніколи не віддавали за межі громади й самі знаходили їм нові родини. В католицькій традиції перші притулки для дітей виникають за часів Відродження і саме при монастирях.

Сиротинці створювалися в першу чергу з метою виховання дітей християнами, а вже другорядним там було піклування про них. Наприклад, католицькі священники вважали усиновлення одним зі способів навертання неофітів, тому всіляко заохочували усиновлення католицькими сімʼями дітей з протестантських родин.

Системна державна інституціоналізація — поява дитячих будинків та інтернатів — починається тоді, коли вкорінюється цілком раціональна думка: діти — це майбутні соціальні ресурси держави й відповідно сироти не повинні помирати просто так, адже країна в них зацікавлена.

Дитинство як спосіб формування соціального капіталу використовував іспанський диктатор Франсиско Франко, який керував країною з 1939 по 1975 рік. Для втілення доктрини націонал-католицизму та боротьби з комунізмом в часи його диктатури діяла практика таємного вилучення новонароджених у «ненадійних» батьків. До цієї категорії належали матері-одиначки, діти, чиї батьки були представниками різних рас, прихильниками комунізму чи потрапили до вʼязниці — критерії були різними. Матерям оголошували, що діти померли після народження, та передавали немовлят у «благонадійні» сімʼї, яких заохочували до усиновлення, при чому частіше за все жодна зі сторін (біологічні батьки, діти, прийомні батьки) не знала, у злочині якого масштабу бере участь. Викрадення дітей стало частиною національної політики франкізму, де були залучені медичні працівники, педагоги, священники, які підшуковували прийомні сімʼї.

З 2011 року в Іспанії розгорнувся рух з пошуку родичів за результатами генетичних тестів. Масштаби злочину ще зʼясовуються, але вже йдеться не менш ніж про 300 тис. випадків незаконного вилучення немовлят. Це класичний зразок структурного насильства, санкціонованого владою проти своїх громадян — дорослих та дітей.

На початку XIX століття та ери індустріалізації американський філантроп Чарльз Брас розробив програму, за якою дітей-сиріт всиновлювали в родини, які жили «органічно», за містом, мали фермерські господарства. Таким чином усиновлювачі отримували додаткові робочі руки, а діти — соціалізацію в колі родини. Програма функціонувала тривалий час, але згодом піддалася критиці за відсутність контролю щодо того, як діти працюють на цих фермах та системність порушення їхніх прав, тому відбулась державна інституціалізація цієї програми.

Прийомні (фостерні) сім’ї виникають у 18 столітті, коли у Великій Британії з’являється Закон про бідність. Відповідно до нього, багаті сім’ї отримали право брати собі в родини сиріт для гідного виховання. При цьому ці діти знали своє походження, а інколи навіть мали живих батьків, братів та сестер, спілкувалися з ними та фінансово допомагали їм. Це все безпосередньо впливало на те, що психологи називають «структурою соціальних почуттів», коли дитина може бачити й порівнювати умови, в яких вона опинилась та які б мала у біологічній сімʼї. Це сприяло формуванню почуття вдячності до прийомних батьків.

Таємниця усиновлення, яку практикували в Радянському союзі та після нього, є напрочуд травматичною саме тому, що обриває всі ці соціальні зв’язки. Дуже часто від усиновлених дітей ледь не вимагають бути вдячними, але насправді вони не здатні усвідомити, як би виглядало їхнє життя за інших умов. 

Інституціоналізацію дитинства в Радянському союзі стимулювали репресії та війна. Сиріт дійсно було багато. Але також існувало явище таврування «ворогами народу» дітей, чиї батьки були визнані політв’язнями, страчені чи відправлені до Сибіру. Одним зі способів не отримати такий статус була інституціоналізація дитини, тобто виховання її у дитячому будинку, де вона могла отримати чітку ідеологічну індоктринацію. Щодо цього велась велика та системна робота — переконували матерів, бабусь та дідусів добровільно віддавати дітей в дитбудинки, оскільки там їм «буде краще», вони «здобудуть хорошу освіту», а потім матимуть «нормальну роботу та перспективу майбутнього».

image-wrapper full-width-container

Дитячий будинок виступав інституцією, де можна було стерти пам’ять та провину. Дітям присвоювали інші імена та прізвища. Звідти й традиція таємного усиновлення, щоб діти не розшукували свою родину, яка могла бути ідеологічно неправильною. Яскравий прецедент — доля доньки Романа Шухевича Марії, яка виховувалася в дитячому будинку зразковою російськомовною піонеркою.

Інституціоналізація дитинства в Радянському союзі пов’язана з тим, щоб зробити всіх видимими — порахувати, структурувати та класифікувати. Змусити кожного розвивалися за чіткою траєкторією. Це також про нетолерантність до інших та не включеність їх у суспільство. Хоча публічно в радянські часи проголошувалося, що «все найкраще — дітям».

Фраза «Будеш себе погано вести — віддам тебе в дитячий будинок», яку багато батьків казали своїм дітям, — показова. Захована в ній теза: «Від тебе можуть відмовитись, тож будь вдячний». Погроза інтернатом допускає, що дитина може бути відчужена від батьків та передана комусь. Звідси також культ прихильності до батьків та страшенної вдячності, по факту за те, що не покинули. Це дуже перегукується, наприклад, зі ставленням до домашніх тварин у перехідних країнах. 

«Стакан води в старості подасть» — це також наслідок системи інституціоналізації дитинства в Радянському союзі. Дитина знову ж таки сприймається як ресурс, що колись буде доглядати, догодовувати тебе. Дитину віддавали в профільні інтернати, щоб вона могла вивчитись і отримати ту професію, яку не змогли тато чи мама, і в такий спосіб щось там компенсувати.

Загальне уявлення про батьківство раніше зводилось до «головне, що нагодований і одягнений», а психологічні та фізичні потреби вважались другорядними. Дітей віддавали в інтернати, щоб змінити соціальний стан родини та подолати бідність. Навіть зараз в Україні лише близько 8% дітей в дитячих будинках є повними сиротами. Деяким сім’ям просто зручно, щоб дитина була в такому закладі на «повному пансіоні» і щоб не нести за неї відповідальності. 

Інституціоналізація дитинства призводить до маргіналізації поведінки випускників інтернатів. Питання навіть не в практичних навичках чи досвіді, яких вони не мають. Проблема глибша: вони вважають, що про них має хтось піклуватись, навіть у дорослому віці, це «синдром навченої безпорадності» або ж ресентимент, образа, недовіра до соціуму та світу.

Є поняття «інстинкт справедливості». Це про те, що діти навіть з шести місяців розпізнають та реагують на несправедливу ситуацію. Так от, коли людина перебуває у вразливому стані та довго відчуває себе незахищеною, у неї формується некомпенсована образа, яка впливає на світогляд і спосіб поведінки, власне це і є ресентимент. Всі навколо сприймаються як вороги, чужі. Це дуже небезпечно, бо людина може почати будувати своє життя навколо ідеї реваншу.

Життя дитини, яка з інтернатного закладу потрапляє в сім’ю, змінюється докорінно, адже вона отримує новий «життєсвіт». Так в науці називають сукупність ситуацій, в яких людина отримала значущий, емоційно сильний, дорефлексивний життєвий досвід. Ми не обираємо обставини, в які потрапляємо, але саме вони формують наш первинний світоглядний горизонт.

Діти, які опиняються в родинах, навчаються довіряти та піклуватись про інших; не тільки отримувати, але й віддавати; навчаються прийняття та самозарадності, приватності та поваги до особистого простору, а ще вони здобувають здатність до довгострокового планування, адже для цього треба мати досвід перебування в безпеці.

Найкращим варіантом для дитини завжди буде не інтернат, а життя з людьми, які можуть про неї піклуватись. Не завжди виходить швидко знайти таке оточення. Саме тому потрібно налаштувати систему опіки так, щоб дитина могла перебувати в безпечному та дружньому середовищі, поки не буде передана в родину.

Потрібно змінювати культуру сприйняття дитини в суспільстві. Наприклад, дитина, позбавлена батьківського піклування, якій 16 років, може мати нагляд соціального працівника, але жити самостійно. Потрібно забезпечити функціонування послуг для дітей та сімей з дітьми за місцем проживання та поза біологічною родиною. Організувати дружні до дитини захист і правосуддя, а також змінити управління всіма процесами, дотичними до дитинства з урахуванням кращих світових практик.

Все це враховує Дорожня карта у сфері забезпечення прав та найкращих інтересів дитини, яку розробили експерти за участі дітей, молоді та надавачів соціальних послуг. Її передали представникам влади та рекомендують використовувати в роботу усім організаціям громадянського суспільства. 

Текст: Ольга Ситнік

ПІДПИСАТИСЬ НА НОВИНИ
Піднятися вгору