Жанна Петрочко: «Аби розібратися в правах дитини, потрібно насамперед розібратися в її потребах»

У День прав людини* Українська мережа за права дитини (УМПД) розповідає про права дітей, своїх бенефіціарів. За мирного часу організації Мережі опікуються дітьми-сиротами, дітьми, позбавленими батьківського піклування, дітьми з інвалідністю. Втім під час війни – всі без винятку діти та сім’ї з дітьми є вразливими, тому всі вони у фокусі уваги УМПД.

Під час війни ніхто не може гарантувати право дитини на безпеку. В умовах війни порушуються права кожної дитини. Утім права дитини в Україні порушувалися і за мирного часу – війна лише загострила проблему.

Якщо комусь з батьків сказати, що він дискримінує власну дитину, вони розсміються: «Ви що? Ми ж хочемо їй тільки добра!» Звісно-звісно. Тому й самочинно вибираємо дитині школу, гуртки, друзів, навіть їжу, вважаючи, що батьки краще знають, бо у них більше досвіду

• Чим небезпечний такий авторитаризм?
• У чому спорідненість прав дитини і потреб дитини?
• Яке право дитини є парасольковим і чому?
• Чому Конвенцію ООН про права дитини називають «Конституцією прав дитини»?
• Коли безпека дитини бере гору над її правами?
• Скільки коштуватиме незнання дорослими прав дитини, неготовність поважати права дитини?

Про це та інше ми розпитали Жанну Петрочко – експертку Міжнародної благодійної організації «Партнерство “Кожній дитині”», докторку педагогічних наук, професорку, професорку кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Київського університету імені Бориса Грінченка.

Пані Жанно, що стоїть за поняттям «права дитини»?

Права дитини – це гарантовані державою можливості задоволення потреб дитини, що дозволяють їй гармонійно розвиватися відповідно до віку й індивідуальних задатків. Тому, якщо ми хочемо розібратися в правах дитини, потрібно насамперед розібратися в її потребах. І найчастіше порушення прав дитини відбувається там, де не задовольняються її потреби. І можна сказати, що саме Конвенція ООН про права дитини надала потребам дитини статусу прав.

У преамбулі Конвенції прямо написано: «Дитині для гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні в атмосфері щастя, любові і розуміння». Розіб’ємо відповідь на дві частини: перша – про сімейне оточення, друга – про атмосферу щастя, любові і розуміння.

З огляду на всі інші права дитини, право дитини на сім’ю – ключове. Його називають навіть парасольковим, адже воно значною мірою захищає дитину від порушень її інших прав. Право дитини на її сімейні зв’язки, на піклування з боку батьків відображено у восьми статтях Конвенції. Тому це право пріоритетне.

А секрет щастя, любові і розуміння у сім’ї – це прихильність дитини до батьків.

Автор теорії прихильності, британський вчений, психоаналітик, психолог, Джон Боулбі, якого називають революціонером в розумінні потреб і розвитку дитини, ще в 60-ті роки 20 століття довів, що дітям життєво необхідно відчувати й переживати прихильність до одного з безпечних дорослих. Бо саме від цього відчуття залежить їхня власна гідність і, головне, відчуття безпеки. При цьому Боулбі наголошував, що така прихильність, здорова прихильність, може сформуватися лише в сім’ї. Й уже пізніше, у 70-х роках, після досліджень Боулбі, право дитини на стабільну сім’ю в усіх цивілізованих країнах світу було визнано базовим і захисним правом.

Таким чином почала розвиватися й утверджуватися міжнародна філософія стабільності й постійності. Було доведено: якщо ми спрямовуємо зусилля на батьків, ці зусилля ідуть і на користь дітям. Адже якщо діти чітко розуміють, що таке модель щасливої відповідальної сім’ї, в майбутньому вони теж прагнуть до такої моделі, а це сприятиме розвитку і держави, і суспільства.

Отже, коли дитина опиняється в інтернатному закладі, в неї не розвивається прихильність. Як це впливає на подальший розвиток дитини? Чого вона не доотримує?

Колективні форми опіки не можуть замінити родинний догляд. Прихильність не може сформуватися у закладі.

Якщо ми намагаємось стверджувати, що Україна робить все, аби права дитини забезпечувались, потрібно з’ясувати такі речі. Скільки дітей в Україні ще перебуває в закладах інституційного догляду і виховання? Тут важливо, що йдеться не лише про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а і про дітей із сімей, що опинилися в складних життєвих обставинах, тобто дітей, які влаштовані в заклади за заявою батьків. Тому сьогодні у зоні особливого ризику щодо порушення прав дитини перебувають діти, які залишились без виховання батьків, і саме ті, що перебувають у закладах різного типу.

Й особливо вразливими серед них є діти раннього віку – від народження до трьох років, бо це старт їхнього життя.

Що потрібно дитині у цьому віці? Нові враження, емоційна близькість з батьками, адекватна реакція батьків на емоції та потреби дитини. Також наймолодші діти хочуть бути самостійними: самостійно обирати іграшку, дорогу на прогулянку, якусь страву. Це період «Я сам». А тепер уявімо дитину раннього віку, яка виховується не в дбайливій родині, а в закладі – будинку дитини.

Я просто поставлю риторичні запитання. Чи в будинку дитини є шанс передати кожній дитині достатньо емоційного тепла? Чи догляд за дитиною в будинку дитини може бути стабільний – завжди певним вихователем? Чи завжди в умовах будинку дитини є час і можливість фіксувати й заохочувати успіхи дитини в розвитку? Чи вчать працівники будинку дитини батьків, якщо вони є у дитини, як сформувати в неї прихильність? Зазвичай відповіддю на всі ці запитання буде «ні».

В таких закладах підтримується низка стереотипів: не брати дитину на руки, щоб не звикала; періодично саджати на горщик, щоб звикала, навіть якщо вона не хоче в туалет абощо. Тож, якщо ми дбаємо про захист прав дитини, гостро на часі зробити так, щоб діти, особливо раннього віку, не потрапляли в інституцію.

Які права дитини ми порушуємо навіть не через незнання, а неусвідомлено? 

Забезпечення прав дитини – це насамперед повага до дитини, до її особистості. Потрібно пам’ятати, що навіть маленька дитина має свої кордони. Вже з трьох років батьки мають пояснювати дитині, що її тіло належить тільки їй, і ніхто не має торкатися, обіймати дитину, якщо вона не хоче, не дає на це дозвіл. Так само, якщо маля не хоче когось обіймати, то може про це сказати. Вже з трьох рочків дитина має знати, що дотики до її тіла можуть бути приємними і неприємними – і не важливо, хто торкається. Ці правила стосуються усіх дорослих – і знайомих, і не знайомих їй.

Два важливих права дитини – право на збереження власної індивідуальності й право на вільне висловлювання своїх поглядів – найчастіше несвідомо порушуються дорослими.

Право на збереження власної індивідуальності невіднятне від права дитини на вибір. Тому дуже важливо не привчати дитину робити щось за шаблоном, не підганяти під якісь очікування дорослих. Дитину потрібно частіше запитувати, що вона хоче і що їй цікаво. Максимально підтримувати її інакшість. Бо, якщо цього не робити, то з часом, з року в рік дитина звикне не виділятися, бути непомітною, неяскравою.

Скажімо, для молодших школярів базовою потребою є забезпечення потреби успіху. Дитина прагне виокремитися, проявити якусь особливу творчість, зробити якийсь виріб чи виконати завдання, можливо, не так, як пропонує вчитель. На жаль, бувають випадки, коли ми справді працюємо за шаблоном, даємо перелік завдань, зразки для наслідування – навіть у творчій роботі. І саме в такому розвої губиться оця потреба дитини, а в майбутньому – прагнення вирізнятися і бути цікавою для інших.

Так, ми часто кажемо, коли дитина стає старшою, то забезпечення її права на індивідуальність може принести багато клопоту. Але порада дорослим – проявити максимум терпіння, не демонструвати розчарування, намагатися зрозуміти дитину. Це право надважливе і його потрібно розглядати невід’ємно від права на вільне висловлювання дитиною своїх поглядів.

Право дитини на участь – різнолике. З одного боку, це право дитини на участь в ухваленні рішень, які стосуються її безпосередньо. А також – це право участі в житті суспільства: право долучатись до різних проєктів, громадських об’єднань, учнівського самоврядування. Численні дослідження показують, що дітям дуже цікаво брати участь в ухваленні рішень.

Крім того, це ще й корисно для розвитку дитини. Бо, якщо ми будемо звертати увагу на її активність, готовність сказати, що вона думає про ситуацію, яка її стосується, то в майбутньому у дитини сформується ініціативність, соціальна активність і громадянська позиція.

Як право дитини на участь, право голосу, право бути почутою корелюється з тим, що дорослі вважають, що у дитини ще немає системного мислення через брак життєвого досвіду, тому далеко не завжди запитують і враховують думку дитини?

Якщо ви хочете щось зробити для дитини, сприйміть її як партнера, почуйте, чого хоче дитина. Бо інакше у нас є загроза побудувати світ дітей для дітей, в якому вони не захочуть жити. Адже ми створюємо для них сприятливе середовище, але своїми руками, вважаючи при цьому, що дитина не готова висловити свою думку, нездатна до правильних, адекватних рішень. Це велика помилка.

Варто знати, що дитина має право звернутися і до органів державної влади, і до різних організацій, і до ЗМІ. Вона може звернутися і з заявою, і з проханням, які стосуються реалізації її прав, зі скаргою про порушення цих прав. А в 14 років дитина може навіть самостійно звернутися до суду. Й коли ми кажемо: «Дитина має право бути заслуханою», то це означає, що дитина має право і запитати, й отримати інформацію, консультацію, і висловити свою думку, і має бути поінформованою про наслідки своїх дій. Власне, дитина може бути вислухана чи безпосередньо, або через дорослого, якого ми називаємо представником.

Утім є одне обмеження, яке стосується випадків, коли ми не можемо запитати згоду дитини. Це ті моменти й ситуації, коли виникає реальна загроза життю і здоров’ю дитини. Скажімо, терміново потрібно перемістити дитину в безпечне місце, коли трапляється  виклик невідкладної допомоги, поліції, і треба повідомити батьків, адже дитина перебуває в певній небезпеці. Або дитину терміново потрібно вилучити із сім’ї, бо в сім’ї є її кривдник чи насильник. За таких умов дитину потрібно помістити в безпечне місце. А вже потім усе їй пояснити щодо вчинених до неї дій, запитати, чи хоче вона комусь зателефонувати, чи їй комфортно.

Що потрібно, аби дитина була, так би мовити, щасливим учасником?

Правил реалізації права на участь кілька.

Дорослі відповідальні за те, аби дитина була у безпеці, щоб після її звернення сказане нею не повернулося проти неї бумерангом.

Така участь має бути добровільною. Якщо дитина не готова, не варто стимулювати її висловлювати думку, виходити на аудиторію, виявляти якусь ініціативу.

Думка дитини не завжди може відповідати її найкращим інтересам. Тому ми її думку слухаємо, але маємо взяти до уваги низку інших факторів, які мають впливати на ухвалення рішення. Відповідні фахівці й служби знають, як врахувати ці фактори та визначити, це ухвалене рішення буде в найкращих інтересах дитини чи ні.

Дуже важливо, аби поруч був дорослий, який вміє думку дитини почути. Йдеться про професійне посередництво. Найкраще залучати фахівця, який вміє поговорити з дитиною, правильно передати її слова. Це може бути психолог, соціальний працівник, який до цього здійснював оцінку потреб дитини.

Право дитини на участь завжди має реалізуватися в найкращих її інтересах. Не припустимо, коли 8-річну дитину запрошують до суду, аби ухвалити рішення на підставі її думки, дитина сидить на дистанції від всіх і чує про маму, яку позбавляють батьківських прав за невиконання свого материнського обов’язку й нехтування потребами дитини, купу негативу. Але ж для будь-якої дитини мама – найрідніша, найдорожча людина. Не можна в присутності дитини знецінювати дії її батьків.

Сьогодні час говорити про правову культуру саме тих фахівців, тих дорослих, які працюють з дітьми. Чи це будуть соціальні педагоги, психологи, вихователі в школі, чи соціальні працівники, медичні працівники, потрібно пильнувати, наскільки вони обізнані як із правами дитини, так і з її потребами. Якою мірою вони готові ставитися до дитини з повагою, вислуховувати її думку і чи вміють чинити тільки в найкращих інтересах дитини?

Евакуація дітей з гарячих точок – вибір між правом та безпекою. Що правильно: залишити дитину там, бо батьки не хочуть виїжджати і не дають згоду на вивезення дитини, або немає дорослого, якому довіряє дитина і який має змогу з нею поїхати – чи зробите все можливе й неможливе, аби евакуювати дитину?

Право дитини на безпеку – пріоритетне. Це моя позиція. Тобто я підтримую думку, що треба зробити все, щоб дитина була переміщена на безпечну територію. Ситуації можуть бути різні. У разі незгоди, нерозуміння батьків, треба одразу подбати, аби хтось із професіоналів, із дорослих був поруч з дитиною. У разі термінової евакуації дитини – з батьками чи знайомою їй людиною, потрібно зробити все, щоб це не перетворилося на глибокий стрес для дитини, істерику, сльози. Навчений фахівець, психолог, який вміє комунікувати з дитиною, знайде потрібні слова. Важливо заспокоїти, пояснити, розказати, що буде відбуватися далі. Приміром, коли знов стане безпечно, можна буде повернутися назад.

Яка роль в дотриманні прав дитини у дорослих й у самої дитини?

Ми маємо дбати про правову культуру дитини з дитячого садка. Дитина має бути впевнена, що дорослі її почують, знати, до кого їй звертатися. Тобто мати відчуття захищеності у суспільстві й відчуття того, що вона має право. Право жити по-іншому, уникати дискримінації, право на щасливе своє дитинство. Відчуття власної гідності, можливе лише за умов відчуття захищеності, формується з дитинства.

В нашій «Конституції прав дитини» – Конвенції ООН про права дитини – є чітка підказка. Яка основна функція батьків, сім’ї? Підготувати дитину до повноцінного самостійного життя. Тому з малечку, коли ми доглядаємо, виховуємо дитину, потрібно ставити собі запитання: чи вклав я максимум, чи зробив я все, щоб моя дитина була вільною, ініціативною, активною, самостійною? Чи вона може далі самостійно долати труднощі, чи може відрізнити, де безпечно, а де – ні? Чи вона вміє уникати небезпечні ситуації? Це дуже важливо. Якраз усе це і закладається тим шляхом, коли ми з року в рік, задовольняючи потреби дитини, реалізуємо її права: і право на індивідуальність, і право голосу, і право на участь, і право на захист від дискримінації. Це основний шлях до успішного і повноцінного життя дитини.

 

* День прав людини (Human Rights Day) — міжнародне свято, що відзначається 10 грудня за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, знаменуючи річницю ухвалення Асамблеєю Загальної декларації прав людини в 1948 році. 

10 грудня 2023 року – двічі ювілейне, адже сьогодні:

75-а річниця ухвалення Загальної декларації прав людини,

25-а річниця від дня створення інституції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

А також – 2-й рік, як Україна відзначає цей день на офіційному рівні: 9 грудня 2022 року, на підтримку рішення Генеральної Асамблеї ООН, Президент України підписав Указ про щорічне відзначення Дня прав людини в Україні — «з метою утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що є головним обов’язком держави, посилення консолідації українського суспільства».

Фото – фейсбук Жанни Петрочко