Дар’я Касьянова: мріяла бути балериною, вміє грати на фортепіано та обожнює подорожі на самоті
12 листопада відзначає день народження голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини» та національна директорка з розвитку програм МБО «БФ “СОС Дитячі Містечка Україна”» Дар’я Касьянова.
Спільнота Мережі знає її як чуйну та уважну фахівчиню, яка обожнює свою роботу та встигає виконати 1000 справ на день. Щоб розкрити Дар’ю для колег з іншої сторони, ми розпитали її про дитинство, мрії та захоплення.
Які ваші улюблені фільм та книга?
У мене на iBook завантажені книжки, які я планую колись прочитати. Але зараз я просто не розумію, коли я це буду робити. Загалом дуже багато читаю, але більше по роботі. Проте зрідка випадає можливість почитати в подорожах. Коли летіла літаком, прочитала книжку про Аушвіц «Вибір. Прийняти можливе» Едіт Єви Еґер. Просто не могла відірватись.
Я помітила, що в усіх книжках, які я вирішую прочитати, завжди є наша тема. Там або згадується дитячий будинок, або дитина, яка шукає сім’ю. Наприклад, моя вчителька української мови порадила книгу «Все те незриме світло» Ентоні Дора. Це щира історія про батька, який сам виховує незрячу доньку. Вони жили у Франції, коли почалась Друга світова війна, і їх країна опинилась в окупації. Серед героїв є хлопець, який виховався в інтернаті в Німеччині. Нещодавно вийшов мінісеріал на Netflix по цій книжці – дуже рекомендую.
Також я багато читаю книжок молодшій доньці Вірі. У нас велика бібліотека назбиралась. Хоча я книги не перечитую ніколи, її книжки ми можемо переглядати й по п’ять разів за вечір. Це допомагає відкинути думки про роботу.
Дар’я з молодшою донькою Вірою. Фото facebook.com/Darya.Kasyanova1
У своєму дитинстві я не так багато дитячих книжок читала. Але є одне оповідання, яке я любила і перечитувала свої старшій доньці Ангеліні. Це «Молочний зуб дракона Тишка» Алли Потапової. Можливо саме тому вона полюбила драконів.
Чи любите тварин?
У нас є кіт. Йому у січні виповниться 17 років. Звуть Грей, але ми кличемо його Гришею. Це «мутант» від руської блакитної кішки. Гарний кіт, інтелігентний. З ним можна як побалакати, так і чаю випити.
Він у нас переселенець: з Донецька спершу переїхав до Маріуполя, потім у Дніпро, далі – у Київ. Потім ще по Києву поїздив по квартирах і зупинився в Ірпені. Далі – до Калуша і потім знову назад. Звісно, він весь час їздив з нами. Дуже легко адаптується. Головне, щоб ми були поруч.
Зараз Гриша живе з Ангеліною, для неї ми кота і купували свого часу.
Старша донька Ангеліна і кіт Грей (Гриша). Фото з сімейного архіву
Взагалі домашнім тваринам у квартирі складно жити, як і власникам з тваринами.
Ким мріяли стати в дитинстві?
Балериною. З дитинства художньою гімнастикою займалась. А загорілась ідеєю про балет після фільму про Анну Павлову, одну з легендарних балерин.
Пам’ятаю, я була у другому класі і йшла після уроків додому. На дереві хтось приклеїв велике оголошення про набір дівчаток 9-10 років на заняття з балету в хореографічній школі міста Донецька. Тоді ж не було телефонів з камерами, щоб зберегти інформацію. Тому я зірвала плакат та понесла додому. Коли батьки прийшли додому, я розгорнула це оголошення і сказала, що хочу сюди.
Моя рідна сестра, яка молодша за мене на рік, вчилась зі мною в одному класі. У нас були спільні заняття. А тут вона сказала, що не хоче йти на екзамени до хореографічної школи. Проте я була дуже впертою, і ми туди пішли вдвох.
Потім виявилось, що я не пройшла конкурс, а сестру мою взяли. Але про це мені розповіли вже у дорослому віці. Мої батьки знали, що я мрію займатись балетом, та якось домовились з адміністрацією школи.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
В результаті ми з сестрою навчались там сім років. Це важкий спорт. Хоча я гарно вчилась, але зрозуміла, що це не моє. Примою мені не стати, а у кордебалеті до 40 років танцювати я була не готова.
Крім балету, чим ще захоплювались?
Більше за танці я любила музику. У балетній школі нас усіх вчили грати на фортепіано. У мене абсолютний музикальний слух, я навіть писала музику.
Десь в 13 років я сама пішла в музичну школу та попросила мене зарахувати. Мені викладали історію музики, вчили грати. Але не було академічних знань.
Проте мені сказали, що «я застара для музичної школи». Звісно, такий аргумент мене не влаштував, і я довела, що вмію грати. Сіла за фортепіано, зіграла Шопена та ще щось, щоб показати техніку. І мені дали телефон викладачки вечірньої музичної школи, яка також працювала у консерваторії.
З цього почались мої уроки гри на фортепіано та нова мрія – вступити до консерваторії. Зранку я йшла на балет, а ввечері бігла на музичні заняття.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
Якось у старших класах я йшла у переході на площі Леніна. І там стояла жінка, яка дуже професійно грала на скрипці. Я подумала: «У неї хоч скрипка маленька, а у мене ж велетенське фортепіано! То як я буду заробляти собі на життя?».
Мені хотілось мати гарний дохід та допомагати рідним. Ми з сестрою танцювали в театрі, я виступала у філармонії – бачила як живуть люди мистецтва. І ситуація мене не втішала. У той вечір я прийшла додому і сказала, що не буду вчитись у філармонії.
Я і зараз дуже люблю класичну музику і добре в ній розбираюсь. А пішла вчитись на міжнародну економіку.
Які шкільні предмети Ви любили найбільше?
Я любила предмети, де можна було аналізувати інформацію – історію та літературу.
Навчання мені завжди давалось легко. А там, де не давалось, – завжди знала, де можна підгледіти. От у сестри я списувала математику.
У старшій школі я перейшла до класу з поглибленим вивченням англійської мови. Довелось підтягувати знання. Виявилось, що усі знали англійську краще за мене. Але мені вдалось скласти екзамени на відмінно. Навіть запрошували вступати до Горлівського інституту іноземних мов. Проте я ніколи не хотіла їхати з Донецька.
Чи любите подорожі? У скількох країнах вже були?
Пам’ятаю свою першу самостійну подорож по роботі. Я працювала в інституті асистенткою кафедри та писала кандидатську дисертацію. Мене як аспірантку відправили на конференцію у Харків. Я була така щаслива, що забула вдома гаманець та документи. А помітила це лише в поїзді. Тепер перед кожною поїздкою я ретельно перевіряю усе.
Не рахувала, в скількох країнах була, відвідала багато європейських країн. Тільки мрію поїхати у США. Ще була в Гоа в Індії. Дуже сподобались там теплий океан та люди – вони завжди усміхнені та щасливі.
Фото facebook.com/Darya.Kasyanova1
Люблю подорожі наодинці. Навіть якщо це не нова країна, а просто невелика громада в якійсь області. Навіть якщо дорога складна – це цікаво. Для мене подорожі – це можливість за короткий час прожити цікаву пригоду, подивитись, як живуть інші люди. Це і новий виклик собі. Наприклад, коли потрібно розібратись в аеропорті, де ти не був раніше.
Але куди б я не поїхала – досліджую сферу захисту прав дитини. Навіть якщо їду відпочивати, мені завжди цікаво подивитись, як там обходяться з дітьми. Навіть побутові історії, коли я лечу в літаку чи їду в потязі. Потім намагаюсь писати у соціальних мережах, чим саме відрізняється ситуація від українських реалій.
Який у вас принцип по життю?
Я не маю жорстких принципів. Я ціную в інших відданість дітям. Коли людина не просто говорить про свої цінності, а коли її вчинки підтверджують їх.
А ще я завжди готова перепрошувати, навіть коли впевнена у своїй правоті. Усі в нашій сфері дуже чутливі люди, часто ми вигораємо емоційно. Ми не можемо не пропускати через себе дитяче горе, якого, на жаль, багато.
Як Ви себе емоційно розвантажуєте?
Складно. Багато хто вважає, що я великий комунікатор. Але це напрацьована якість. Я інтроверт. І щоб мені перезавантажитись – потрібно побути на самоті у тиші. Мої рідні знають, що іноді я просто не можу говорити, коли приходжу ввечері додому. У мене немає сил ні на які емоції. Можливо і відрядження я люблю, бо можу побути наодинці з собою. І за можливістю обираю там місця, де менше потрібно взаємодіяти з людьми.
Мене частково заряджають результати роботи. Коли надсилають повідомлення, що забрали дитину в сім’ю, що все у них чудово.
Фото facebook.com/Darya.Kasyanova1
Два рази на тиждень я займаюся англійською мовою, раніше були уроки української. Але це тільки зранку перед роботою, поки я ще маю сили. А далі починається активний робочий день. Іноді він закінчується глибоко за опівніч, бо напишуть щось по поверненню дітей з депортації.
А ще я займаюсь йогою. Іноді уявляю себе тренеркою з йоги на узбережжі океану. Але це мрія, яка, мабуть, так і не стане реальністю. Та я й нічого не роблю для її втілення.
Які у Вас ще мрії?
Я мрію знову мандрувати з сім’єю, дивитись, як живуть інші люди. Колись ми хотіли зустрічати усі наші дні народження в нових країнах, у нових місцях.
Та найбільше мрію, що закінчиться війна. І що мої батьки зможуть пожити у мирній Україні. Що наші діти більше не чутимуть звуків сирен.
Команда Української мережі за права дитини щиро бажає здійснення цих мрій, що близькі зараз кожному та кожній в Україні.