«На першому місці мають стояти інтереси дитини, а не амбіції чи забаганки дорослих», – Людмила Страшна, директорка УМПД
Людмила Страшна з липня обіймає посаду директорки Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» (УМПД). За освітою економіст, вона вже понад 15 років впроваджує соціальні проєкти регіонального та національного рівнів.
У цьому матеріалі Людмила розповіла про свій професійний шлях: коли вона прийшла працювати у громадський сектор та як з оператора «гарячої лінії» УМПД виросла до директорки. А також поділилася історією з дитинства, що мотивує її на роботу у сфері захисту прав дитини та розвитку сімейних форм виховання.
Робота на «різних полюсах»
Після випуску з інституту у 2000-х Людмила пішла працювати головною бухгалтеркою в одну з компаній у Черкасах. Молоду спеціалістку без досвіду роботи ніхто не хотів брати економістом.
«Пам’ятаю, як я шукала копійку в балансі. І таки знайшла! Тоді бухгалтерія була “паперова”, не було ще ніяких комп’ютерів. Це була романтика», – згадує Людмила.
Фото з архіву Людмили
Після двох років роботи бухгалтером, вона влаштувалась в управління податкового аудиту, а згодом – очолила управління економіки у Звенигородській районній державній адміністрації (Черкаська область). На державній службі Людмила пропрацювала понад 12 років.
Усе змінилось, коли Звенигородський район став учасником соціального проєкту «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» від Європейського Союзу та ПРООН. Проєкт був покликаний покращити умови проживання людей по всій країні через об’єднання зусиль громади та влади. Для цього виділяли кошти на відновлення соціальної та комунальної інфраструктури, розвиток сфери охорони здоров’я, екології, управління водними ресурсами, покращення управління житловим сектором, енергоефективність та місцевий економічний розвиток.
Людмила керувала проєктом з боку районної влади. Координувала впровадження соціальних ініціатив в громадах-учасницях, розвивала їх громадські організації, адже проєкт не надавав кошти владі. Фінансування було змішане: 50% давав донор, 45% – виділяли з місцевих бюджетів всіх рівнів, а 5% – мали зібрати люди в громаді.
Фото з архіву Людмили
«У той час я була з громадським сектором на різних полюсах. Але я втомилась від рутини та паперової роботи на держслужбі. Проєкт ПРООН став для мене поштовхом до розвитку. Я переконалась, що подібні ініціативи приносять користь, що вони дійсно потрібні людям. В розвиток Звенигородського району я завела понад 1,5 мільйона гривень. Це були різні проєкти та різні донори, але підтримки від тодішнього керівництва району не мала. От тоді я і зрозуміла, що хочу й далі займатись саме такою роботою, але поза межами державної структури, в колі небайдужих однодумців», – розповідає Людмила.
Невдовзі Людмила стала регіональною координаторкою згаданого проєкту «Місцевий розвиток орієнтований на громаду» в Черкаській області.
Паралельно вона проходила курс навчання з управління проєктами (Канада-Україна «Регіональне врядування та розвиток»). До слова, посібник з цього навчання досі на робочому столі Людмили.
Фото з архіву Людмили
Вже через п’ять років, Людмила допомагала територіальним громадам створювати центри надання адміністративних послуг (ЦНАП) у проєкті «U-LEAD з Європою: програма для України з розширення прав і можливостей на місцевому рівні, підзвітності та розвитку». Відкрила понад 30 ЦНАПів у громадах Черкаської, Вінницької Хмельницької областей. Займалась інституційним та фізичним створенням центрів, підвищенням обізнаності громадян щодо надання адміністративних послуг та участі громадян у створенні та контролі діяльності ЦНАПів, участі громадян у прийнятті рішень.
«Я зрозуміла, що координувати проєкти – це моє. Я це люблю та вмію. Головне правильно побудувати процес, підібрати персонал, який має працювати не лише на кінцевий результат, а й на забезпечення стійкості досягнутого та подальший розвиток», – ділиться Людмила.
У лютому 2022 року вона закінчила черговий проєкт та розглядала нові пропозиції. Згадує, що в неї були призначені співбесіди та зустрічі. Але усі плани скасував початок повномасштабного вторгнення.
Від оператора «гарячої лінії» до директорки УМПД
До «Української мережі за права дитини» Людмилу запросила її колега Ольга Коссе, яка на той час співпрацювала з Мережею. Спільно з ЮНІСЕФ у лютому УМПД запустили проєкт «Екстрене реагування на потреби незахищених сімей з дітьми, які постраждали від загострення бойових дій в Україні через підтримку гарячої лінії».
«Мені запропонували стати оператором “гарячої лінії” і я не вагаючись погодилась. Адже, відчула, що можу і повинна це зробити. Вже 28 лютого ми тестували роботу, – згадує Людмила, – Десь місяців три-чотири ми працювали у дуже потужному режимі: шість днів на тиждень, з 8:00 ранку до 20:00 вечора. За місяць в мене було понад 1200 дзвінків, а це 1200 людських доль».
Людмила з чотирма іншими операторками допомагала людям у питаннях евакуації з дітьми, оформлення фінансової допомоги, пошуком дитячого харчування, засобів гігієни для немовлят та інших питань. Навіть були питання від жінок при надії, які цікавили як їм у цей час підготуватись до пологів.
Потім Людмила побачила оголошення, що УМПД шукає проєктного менеджера. Вирішила подати своє резюме. Після співбесіди її оформили на нову посаду.
«Я почала писати проєкти. У двох з них була координаторкою. В одному проєкті ми допомагали знаходити дітей, які залишились без батьківського піклування, а в іншому – розвивали спроможність громадських організацій, що працюють з дітьми або з родинами з дітьми», – розповідає Людмила.
Коли у лютому 2023 року з посади директора спілки звільнився Анатолій Заболотний та відкрили конкурс на цю вакансію – Людмила знову подала своє резюме. Після усіх відбіркових процедур з 17 березня 2023 року вона стала виконувачкою обов’язків директора УМПД. А через три місяці рішенням Правління Мережі її призначили директоркою «Української мережі за права дитини».
На фото зліва на право: Онуфрик Маріанна (заступниця Голови Правління УМПД, ГО “Соціальна Синергія”), Любов Солодухіна (експерта УМПД), Людмила Страшна (директорка УМПД), Дарія Байрак (комунікаційниця УМПД)
«Усе відбувалось досить швидко, але у мене відчуття, що я в УМПД вже років 300. У нас у три рази виріс колектив, з’явилось багато нових проєктів. Наразі ми трансформуємо організацію, залучаємо різних донорів, з якими можемо робити ще більше для захисту прав дитини», – ділиться Людмила.
Історія з дитинства
Коли Людмилі було 4 роки, вона захворіла на вірусний гепатит А (також має назву хвороба Боткіна). Був 1981 рік і у той час батьків у вірусні лікарні не пускали. Діти були повністю ізольовані.
«Це був великий стрес та шок. Я добре пам’ятаю, як я сиділа на підвіконні у лікарні, плакала та дивилась на своїх батьків, які стояли під вікнами внизу. Кімната була на другому поверсі, але мені здавалось, що це величезна відстань», – ділиться Людмила.
Після виписки, лікарі порадили батькам Людмили віддати її до санаторію на реабілітацію. Мовляв, там буде «гарний догляд та потрібна їй дієта». Так Людмила у дитинстві потрапила в інституційний заклад, де прожила пів року.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
«Пригадую, як мене забрали на Новий рік. Ми їхали у машині по Черкасах, за вікном падав лапатий сніг, ходили Діди Морози, а я раділа, що їду додому. Згадую, як я дуже вмовляю батьків забрати додому ще й хлопчика Колю. Бо в нього нікого немає. Я зараз пам’ятаю тільки, що в нього були світлі очі та що ми з ним дружили в санаторії. Здається, я майже переконала батька, але так сталось, що Колю ми не забрали… », – розповідає Людмила.
Пройшло вже понад 40 років і тепер Людмила допомагає іншим дітям знайти нові родини завдяки проєктам УМПД. Вона вірить, що та історія з її дитинства несвідомо вплинула на її вибір роботи.
Допомога дітям, а не реалізація своїх амбіцій – головний вектор у захисті прав дитини
Нещодавно Людмила Страшна разом з колегами УМПД їздила у навчальний візит до Польщі. Там вони вивчали польську систему захисту прав дитини та сімейні форми виховання. Якось їх привели до патронатної родини, де люди виховують чужих дітей разом зі своїми.
– Нащо воно вам потрібно? – спитала батьків Людмила.
– Ми хочемо допомогти дітям, – відповіли їй.
Саме у допомозі дітям головний вектор усієї роботи. Патронатні вихователі хоч і прикипають серцем до дитини, але усе одно допомагають шукати їй нову родину, або повернутися в біологічну сім’ю. Адже вони лише дають дитині старт у житті, дбають про неї та підтримують.
«Мати дитину – це мрія дорослого. У дитини мрії інші, вона хоче мати маму з татом, нормальні умови виховання та багато іншого. Тому в нашій роботі на першому місці мають стояти інтереси дитини, а не амбіції чи забаганки дорослих», – ділиться Людмила.
Та щоб змінити бачення та підхід до сімейних форм виховання в Україні, має далі впроваджуватись реформа деінституціалізації.
«Хочеться, щоб ми побороли стигму інституцій у суспільстві, і щоб було досягнуто консенсусу між усіма зацікавленими сторонами, щоб з’явилася політична воля, щоб з’явилося бажання у дорослих допомагати дітям. До перемоги нам усім потрібно напрацювати багато рішень, щоб не повторювати помилки. Щоб захист прав дитини був забезпечений і під час війни, і у мирні часи», – зазначає Людмила.