«Почали допомагати родинам переселенців і сім’ям із дітьми, які залишилися в постраждалих від війни громадах», – Лукашов Сергій, національний директор МБО “БФ “СОС Дитячі Містечка” Україна
Члена Мережі УМПД Міжнародну благодійну організацію «Благодійний фонд “СОС Дитячі Містечка”» зареєстровано в Україні у 2003 році. Але її історія почалась ще у 1949 році в австрійському містечку Імст. Там педагог Герман Гмайнер збудував перше Містечко для дітей-сиріт, чиї батьки загинули під час Другої світової війни. На це він зібрав 600 шилінгів (близько 40 доларів), які Гмайнер зібрав з сусідів та друзів, які повірили в його задум. Зараз представництва «СОС Дитячі Містечка» є у 136 країнах.
Спеціалісти благодійного фонду в Україні займаються тим, що супроводжують та допомагають створювати сімейні форми виховання – прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), патронатні родини. Також працюють із вразливими сім’ями, щоб діти не потрапляли під державну опіку, а залишалися в родинах.
«Звісно коли почалася війна, ми змушені були розширити спектр наших послуг і запровадили багато різних форм роботи. У першу чергу спрямованих на переселенців і на сім’ї із дітьми, які залишилися у постраждалих від війни громадах. Географія роботи “СОС Дитячі Містечка” дуже розширена, маємо понад 30 локацій присутності – від Чернігова до Миколаєва, від Запоріжжя до Закарпаття» – говорить національний директор «СОС Дитячі Містечка» Лукашов Сергій.
У зв’язку з різноманітністю допомоги, він розповів одну історію з їх роботи. На сьогодні цей випадок, на жаль, типовий.
У прифронтовій зоні, у маленькому селі на Донеччині, проживав одинокий тато з двома дітками – 9-річною донькою та 10-річним сином. Хоча фронт дуже близько, та батько категорично відмовляється виїжджати в безпечніше місце. Село майже порожнє, але він вперто залишається там.
Одного дня прилітає снаряд і вбиває чоловіка на власному подвір’ї. Діти залишаються, три дні вони перебувають у хаті, поряд із тілом мертвого тата, тривають обстріли. Зрештою сусіди повідомляють поліцію. Дітей евакуюють. Але куди їх діти? Усі служби вивезені, патронатних сімей немає…
Дітей відвезли до дорослої сестри, але вона також проживає у прифронтовій зоні, ризик той самий, і вона також категорично проти евакуації у більш безпечне місце.
«Ця проблема дуже гостра для всього нашого суспільства і держави. Чи можемо ми тиснути на сім’ї та примушувати їх виїжджати? Закон не дозволяє примушувати, а з іншого боку це – пряма загроза для дітей», – розповідає Сергій.
На щастя, служба у справах дітей звернулася до спеціалістів СОС Дитячі Містечка. У той момент, у фонді працював психологічно-реабілітаційний табір для дітей на Закарпатті. Це комфортний, маленький табір до ста дітей, де працюють психологи, приділяючи увагу кожній дитині. У складі команди працюють дуже фахові спеціалісти, які з 2014 року займаються реабілітацією дітей війни.
«У нас була можливість організувати транспорт, ми забрали цих дітей і привезли на Закарпаття, до нас у табір. З ними відразу починають працювати психологи, підтримувати, адаптувати. Паралельно ми працюємо із державними партнерами, щоб шукати прийомну сім’ю, бо ми категорично проти, щоб діти потрапляли в інтернати», – розповідає Сергій.
Завдяки взаємодії декількох служб у справах дітей вдалось знайти прийомну сім’ю, яку евакуювали з Донеччини. Це дуже важливо – у дітей не було мовного та культурного бар’єра.
Спочатку дітям організовували візити для знайомства. Вони провели час із потенційними батьками, поспілкувалися, сподобалися один одному. Поки діти були у безпечному та комфортному таборі, тривала бюрократична процедура – оформлення документів.
«Закінчилася зміна, за всіма дітьми приїхали батьки. І цих діток також забрали батьки!», – емоційно зазначив Сергій.
Міжнародна благодійна організація «Благодійний фонд “СОС Дитячі Містечка”» й далі продовжує супроводжувати та підтримувати цю й інші подібні родини в Україні. Наразі організація допомогла понад 250 дітям знайти нові родини та понад 5000 – залишилися у рідних сім’ях та отримують належне батьківське піклування.