В прийомній родині – дев’ять дітей. Мама каже: «Якби можна було, я б усіх їх забрала з дитбудинків»

Матеріал підготовлено для ZN.ua в рамках проєкту Дитячого фонду ООН «ЮНІСЕФ» в Україні «Турботливі родини для тисячі дітей», що впроваджується ГС «Українська мережа за права дитини» за сприяння Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України. 

Як би ми не старались, проте викорінити сирітство зовсім не може жодне суспільство. Діти втрачають батьків із різних причин. Причому в мирний час найчастіше – з соціальних. 

Місця несвободи – дитбудинки й інтернати, що стали популярними в радянські часи – поганий вибір для дитини. Але просто так закрити їх не виходить. Дітей потрібно кудись влаштовувати. Найкраще – в нову сім’ю. Або в альтернативні форми сімейного виховання: під опіку, в прийомну сім’ю – де може виховуватись від одного до чотирьох дітей – чи дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) – від п’яти до 10 дітей з урахуванням біологічних. 

На жаль, прийомні сім’ї та ДБСТ останніми роками в Україні не розвивалися так стрімко, як наприкінці 2000-х. Через брак інформації у суспільстві до форм сімейного виховання багато недовіри. Мовляв, хто в здоровому глузді візьме на себе тягар піклуватися про таку кількість «чужих» дітей? Отже, мабуть, є якась вигода?  

Допомогти у створенні ДБСТ можуть спеціалісти проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», що втілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міністерства соціальної політики, Національної соціальної сервісної служби України. А поки на ці та інші питання відповіла мама-вихователька ДБСТ Олена Губченко, яка разом із чоловіком Сергієм наразі виховує дев’ять дітей. 

Як приходять до такого рішення? Що мотивує?

«Люди – різні. У когось виникає бажання подарувати любов і сімейний затишок ще одній дитині, – говорить Олена Губченко. – А є такі батьки, яким і власні діти не потрібні. Брати чи не брати дітей – тут порада у мене тільки одна: дослухатися до свого серця. Батьківське серце зрозуміє, чи потрібно йому це. Тому що трапляється і так, що беруть дітей, а ставляться до них недобре. Бо діти дарують тобі велику радість, але й важко буває». 

Олена і Сергій Губченки з дітьми мешкають у селі Зачепилівка Красноградського району Харківської області. Місце тут, кажуть батьки, більш-менш спокійне. Тому переїжджати й не думали. Хоча на початку повномасштабної війни було важкувато.  

– Діти боялися, – згадує Олена. – Зашторювалися, у темряві сиділи, світло не включали, ходили в туалет навпомацки. Але ми це пережили. В нас кімната – прохідна, там вікон немає. Ми сідали там разом і перечікували тривоги з розвивальними іграми – пазли збирали, в «Монополію» грали… Потроху адаптувалися. Село у нас тихе. От сирени тільки…

Запитую в Олени: з чого все почалося, як прийшло рішення взяти перших дітей?

 – У нас будинок на чотири родини, – розповідає жінка. – По сусідству жила моя кума, в неї було шестеро дітей. Вона дуже пила, вела нехороший спосіб життя, й служба дітей в неї забрала.

Ну, а мені шкода. Діти ходили до мене, ми ж через стінку жили. Я пішла в службу у справах дітей і кажу дівчатам: «Можна я їх заберу? Маленькі ж усі, шкода». А вони мені кажуть: «Ти зрозумій, що мама через стінку живе. Діти бігатимуть до матері, а ти бігатимеш між матір’ю й дітьми. Ось у нас є троє дітей з Куп’янська, хочеш взяти?» Я подивилася фотографії і кажу: «Давайте». 

Так в Олени, яка на той час, у 2012 році, сама виховувала двох біологічних дітей (дворічного Влада та 13-річну Лілю), з’явилося ще троє – Ізабелла, якій ще й року не було, дворічний Даня та 13-річний Владик. Пройшовши двотижневі курси підготовки (ДБСТ та прийомні сім’ї проходять перекваліфікацію щорічно), вона створила прийомну сім’ю, і говорить, що ніколи про це своє рішення не пожалкувала. Хоча спочатку, звичайно, було трохи важко, зізнається жінка. 

– Діти боялись, не знали, як до мене підійти, а я не знала – як до них. Не знала, що вони люблять, а що – ні, – розповідає Олена. – Але потроху ми звикли один до одного. Беллочка була маленька, ані ходити, ані повзати не вміла. Я її катала на велосипеді у кошику спереду.
Діти ж між собою спільну мову знайшли швидко, гралися й ходили усюди разом. Я водила їх в садочок, до школи. Пам’ятаю, взимку поприв’язую санчата і тягну трьох менших паровозиком до садочка. Тепер вони підросли. 

Нині Ізабелла вже перейшла в сьомий клас, Даня – у восьмий. Владику – 24 роки. І він вже почав самостійне життя. На жаль, не так, як мріялося Олені. 

–  Ізабеллу, Даню і Владика я забирала з лікарні в Куп’янську, в інтернат вони ще не потрапили. Але на відміну від сестри та меншого брата Влад своїх батьків пам’ятає,  –  згадує Олена. – Розказував, що тато в них був наркозалежним, маму дуже бив. Та і їх. Закривав у льоху, щоб не втекли. Зверху льоху була напнута металева сітка з ліжка, щоб їм було чим дихати, а на ній – замок, щоб не вилізли…. 

Загалом оптимізму Олені не позичати. За три-чотири роки після Ізабелли, Дані та Владика Олена взяла під опіку ще двох дітей. Спочатку – однорічного Женю з харківського будинку дитини. А потім виявилось, що в нього є сестра Таня. Дівчинка жила у прийомній сім’ї в Краснограді. В службі мені сказали: «Там її ображають, б’ють, забери її до себе». 

І я забрала. Оформила під опіку. Таня в третій клас ходила. Шебутна така. І дуже агресивна. Це й зрозуміло – її били. І приїхавши до нас, вона теж почала всіх бити. Стоїть дитина, а Таня могла підійти, і ні з того ні з сього її об стінку головою вдарити або вкусити. Діти плакали: «Мама, навіщо ти її взяла? Залиш Женю, а Таню віддай!»

Проблематично було з Танею. Потім школа почалася. Вчителі дзвонили: «Лєна, ми нічого не можемо зробити, вона по класу ходить. Може на підвіконня залізти чи на парту і співати». 

Ані писати, ані читати, ані рахувати, хоч вже третій клас… 

Пішли ми до нашого психіатра. Він нас до Харкова направив. Пройшли обстеження, консиліум. І Таню направили у школу-інтернат на Сахновщині, за 80 км від дому. На жаль, ближче фахівців і необхідних послуг не було. Тільки в Харкові. Але це ще далі – 120 км. Я її возила до дев’ятого класу, а кожні вихідні забирала. Школу вона закінчила і зараз поступила в ПТУ. 

Що я можу сказати? Таня – хороша дівчина, завжди допомагає. Але з навчанням і досі туго.

Потім у нас з’явилась ще одна дівчинка – 15-річна Анжела. Вона перебувала в центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей. За неї ми найбільше переживали – вона не слухалась, з’явились  погані звички. Всяке бувало. Але, слава богу, ми все це пережили. І зараз все добре. Анжела вийшла заміж. Мешкає з чоловіком в Краснограді. В сім’ї двоє дітей, працює.

Буває, згадую: «Ох, Анжела, як же ти не слухалась…» А вона відказує: «Чужий розум не вставиш. Тільки тепер, коли є свої діти, доходить, що тоді витворяла».

У 2020 році Олена створила ДБСТ і взяла семирічну Аліну. А два роки тому вийшла заміж за Сергія.

– І як він сприйняв таку кількість дітей? Не побоявся?  – запитую в жінки. 

– Та він все життя мене знає, –  посміхається вона. –  Це, як то кажуть, перша любов, з дитинства. Тож сприйняв нормально. Грається з дітьми, на великах катаються. Діти його татом кличуть. 

Зараз у ДБСТ Олени дев’ять дітей.

Кілька місяців тому Олена з чоловіком Сергієм забрали трьох дітей з однієї сім’ї.

–  Ми розширилися, –  розповідає жінка. –  Кума, що я вам на початку про неї казала, продала нам свою частину будинку. Тепер у нас –  168 квадратів. 

Подзвонили зі служби і кажуть: «Є троє маленьких братів – Ваня (два роки), Артем (чотири) і Саша (шість років). Їм потрібна родина». 

Звісно, я забрала. Ось саме менший прибіг, – говорить Олена і звертається до нього: – Ваня, припини, не можна, упадеш! 

А потім до чоловіка: – Тато, забирай його, зараз буде нам заважати. 

Служба прислала нам документи, як діти жили. Хата – ані простінків, ані вікон, ані дверей. Дерева й кущі просто посеред хати ростуть. Дуже погано… 

В будинку дитини діти пробули майже півтора року. Я їх ні про що не питаю, і вони не згадують. Про будинок дитини кажуть, що були в садочку. Мультики дивились, малювали. Згадують, що там їх примушували їсти манну кашу з грудками. Тому тепер вони молочного взагалі не їдять. Навіть не пропонуй.

Я їх і не змушую, не чіпаю, вони ж ще тільки кілька місяців як звідти. Втім адаптуються добре. З усіма грають, гуляють. 

З Сашею ми вже й букви вивчили, почали читати по складах. Хоча це йому, звісно, не дуже подобається. Каже: «Я не хочу тут жити, ви примушуєте читати й писати. А я учитись не хочу. Можна я не буду?»

Школярів у нас в цьому році буде вже шість. 

На свята, дні народження завжди всі збираємось за одним столом. Минулого року на мій день народження – 4 серпня – діти подарували мені великий букет троянд із паперу. Сиділи разом і крутили. 

Головне сімейне правило у нас – не брехати, не обманювати. Завжди кажу дітям: як би ви мене не обдурили, а рано чи пізно правда все одно вилізе. Слухають. Поки що, тьфу-тьфу, не обманюють.

Питаю Олену, чи важко, коли стільки дітей?

–  Важко тільки на кухні, – відказує. – Якщо борщ варити, то це 10-літрова каструля. Макаронів на раз – два кілограми. 

А так – пральна машина пере, посудомийка миє посуд. Прибирати допомагають дівчата. А Ізабелла ще й любить готувати. От ми розмовляємо, а вона збирається млинці тоненькі смажити. Кажу: це ж вісім літрів треба наколотити. Але її це не лякає.

Взагалі ми робимо все разом. Зараз триває ремонт, ми вивезли з хати три причепи сміття. Працювали всією сім’єю, дружно. Навіть Ванюшка в маленьке відерце камінці збирав і носив.

І на город разом. Без городу ніяк. Садимо картоплю, капусту, помідори, огірки, цибулю, кабачки, баклажани. Все, що на закрутки йде. Консервуємо дуже багато – взимку з’їдається все. 

Кури в нас є. Бо яєць треба багато. Тільки на сніданок за раз – три десятки. І дві собаки на радість дітям – Лукас і Луна. 

На рибалку їздили разом. Скільки вудок там перевели і порвали! В багнюці повимазувалися. Але нічого. Всі рибу ловили, всім було в радість. Разом і чистили її.

– А чи не буває у вас, що так втомилися, що більше не можете? – розпитую Олену.

– Буває, – зізнається жінка. – Тоді я сідаю і кажу: «Все, тато. Я нічого не хочу». І чоловік мене підтримує: «Ляж, відпочинь, ми все зробимо». І їсти може зварить, і посуду помиє, і поприбирає. Дітям каже: «Ідіть, у мами депресія». Тато у нас молодець. 

А мама дві-три години полежить, кіно якесь подивиться, і все, відійшла. 

Мабуть, мені по життю так треба, щоб я дітей виховувала. Мені усіх їх шкода. Якби можна було, я б усіх позабирала з дитбудинків. Не роздумуючи. Я не вмію довго роздумувати. Нема для цього часу. Якщо треба, то треба робити все швидко. 

Головне – не боятися. Всі діти потребують сім’ї – мами й тата. Мабуть, немає таких дітей, які б не хотіли, щоб їх обняли, поцілували. 

Терпіння, звичайно, треба велике. Тому що всі діти – різні й у кожного свій характер. З усіма треба знаходити спільну мову. Має бути довіра, щоб діти мали бажання ділитись. 

Головне – щоб ніхто не хворів. І щоб мир був. А решта все наживеться. 

Так, всяко буває. І сльози – також. Але діти дарують мені свою любов. Вони допомагають. Ми завжди разом. День не почнеться, поки кожен з них не скаже: «Доброго ранку, мамусю». І не закінчиться, поки не пригорнеться і не побажає: «Добраніч». Це – велика радість.