«Я тішуся, що знайшла своє покликання», – мати-вихователька ДБСТ виховує одразу дев’ять хлопчиків
Матеріал підготовлений райтером Костянтином Катишевим для “ДніпроTV” в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», що втілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини», за підтримки Міністерства соціальної політики, Національної соціальної сервісної служби.
Наталія Крупська з села Новогніде Дніпропетровської області ще з радянських часів виношувала мрію про власний дитячий садочок. Пройшло понад 30 років, перш ніж вони з чоловіком Костянтином трохи «скоригували» бажання дружини та здійснили його.
Наразі Крупські є батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ). За останні три роки вони поступово взяли на виховання аж вісім дітей і мають свого, біологічного. Всі діти – хлопчики, що теж було бажанням Наталії.
Як вона, створюючи справжнє дитинство для них, сама стає щасливішою, мати-вихователька розповіла нам.
Багаторічна мрія
«Ми одружилися з Костянтином 34 роки тому. У 20 років я народила першу доню, у 27 – другу, а у 37 – синочка. Ми з чоловіком працювали в газовій компанії. Та у мене завжди була мрія відкрити власний дитячий садок і виховувати дітей. Чоловік у всьому мене підтримував, та в цьому випадку він сказав, що ми не впораємося з такою морокою, адже будуть постійні перевірки: податкова, пожежники, санстанція… У радянські часи це виглядало неможливим. Та коли наші доні виросли та роз’їхалися, а сину Георгію виповнилося 12, нам вже нічого не заважало втілити мою давню мрію – давати виховання іншим дітям.
Якраз в країні наростала епідемія ковіду. Збір документів та навчання у школі прийомних батьків розтягнулися на дев’ять місяців: потрапити на прийом в різні інстанції особисто стало неможливим – будь-яке спілкування відбувалося онлайн.
«А у нас інтернет тільки мобільний, тому зв’язок, буває, підводить. Крім довідок, потрібно було ще, аби обстежили наші умови для проживання дітей, щоб зібралася комісія та заміряла будинок, який ми побудували разом з чоловіком ще для біологічних дітей. Та все зрештою владналося».
Як «квіточка» збирала своїх хлопців
Наталія хотіла взяти в сім’ю хлопчиків від 4 до 11 років.
«З хлопцями мені якось легше спілкуватися. А за віком мали бути молодші за кровного сина. І от зараз у мене 8 прийомних хлопців, один рідний і чоловік, і я серед них – як квіточка!», – радіє мати-вихователька.
Першими до прийомної сім’ї наприкінці квітня 2021 року прийшли рідні брати з Кривого Рогу: Дмитро, якому зараз 14, та Ростислав, йому скоро буде 12. Спершу брати часто билися між собою. Бо в інтернаті вони були у різних вікових групах, а тут опинилися в одній кімнаті. На допомогу батькам прийшов Георгій, який з 5 років ходить до секції боксу.
«Він дуже толерантний у нас, тож з ним у хлопців конфліктів не було, а от їх рознімав увесь час. Нам же доводилося пояснювати, що вони – рідні брати, мають стояти горою один за одного. Тепер вони дуже дружні!».
У серпні 2022 року Крупським запропонували терміново взяти у сім’ю Максима, якому зараз 8 років.
«Максимко – домашній хлопчик. На жаль, у нього загинула мама. Він побачив нас під час знайомства у патронатній родині, відтоді ті очі не можу забути… Він питав: “Ви мене заберете?” А коли приїхали забирати, то поки збирали речі, він вже сам пішов та сів в машину. Ми його нумо шукати, а він, виявляється, вже готовий їхати!»
Крупські бачили, як розростається їх родина, і вирішили з мансарди будинку зробити другий поверх, з додатковими кімнатами. Коли про це дізналися працівники служби у справах дітей, то запропонували родині переоформитися з прийомної родини у дитячий будинок сімейного типу та прийняти до себе ще четверо братів. І теж терміново.
Вони жили з бабусею, яка стала їх опікункою після того, як маму позбавили батьківських прав. І от старенька померла, а дітей не було, куди подіти. Тому що всі інтернати поблизу евакуювали, і брати вже місяць жили у військовому шпиталі».
Приблизно рік тому відбулося знайомство Крупських з цією четвіркою, і воно видалося дуже важким.
«Весь шпиталь збігся подивитися на нас, людей, які приїхали забрати аж чотирьох дітей! Старшому, Максиму, тоді було майже 15 років, Дані – 12, дев’ять Давиду і п’ять Денису. І ось найменший жвавий Дениско одразу завоював наші серця. А старші хлопчики були досить замкнені.
Максим лежав на ліжку, на яке дозволив мені присісти. Він відмовлявся від всього, що ми пропонували: від іграшок, від нормального спілкування: “Мені нічого не треба!” Відмовився і від того, щоб ми його з братами забрали до себе. Така от недовіра до дорослих людей сформувалася у цього підлітка за його життя. Ми дали йому час подумати, сподіваючись, що Максим передумає. Поїхали ні з чим, бо без письмової згоди кожної дитини (за Дениску писали брати), забрати сімейну групу ми не могли. Не знаю, хто або що потім переконало Максима, але згодом він сам зателефонував до служби, сказавши, що вони згодні».
На цьому «сюрпризи» не закінчилися. Коли батьки-вихователі приїхали забирати братів до себе, їм довго не віддавали медичну виписку на одного з хлопчиків. У Наталії закралися найгірші підозри.
«У наших вимогах було зазначено, щоб діти були без складних діагнозів, бо я оцінила свій ресурс і розуміла, що з таким не впораюсь. Та коли я прочитала у виписці його діагноз, у мене все обірвалося всередині: це було те, до чого я виявилася не готова. Але мій чоловік сказав: “Ми впораємося. Ці діти вже наші”. І потім догляд за цим хлопчиком він взяв на себе. За цей рік вони разом досягнули такого прогресу, що недуга майже не проявляється. Її спричинило насильство в біологічній родині, а як психіка дитини прийшла до норми, то організм знайшов сили побороти захворювання».
Нарешті цієї осені до родини прийшов Микита. В лютому хлопцю вже буде сімнадцять, він навчається в коледжі.
«Йому було некомфортно в іншому ДБСТ, не порозумівся з батьками-вихователями. А ми якраз закінчували реконструкцію будинку. І благодійна організація “Надія та житло для дітей” подарувала нам меблі в дитячі кімнати, великий холодильник. Як поспілкувалися, він одразу захотів перейти до нас. Поки каже, що йому все подобається».
«Ми їх витягли!»
Всі діти, які прийшли до родини, крім «домашнього» Максимка, мали педагогічну запущеність. Кілька вихованців – вади здоров’я. Та Крупські змогли знайти підхід до кожного, і кожна дитина має серйозний прогрес в розвитку та навчанні.
«Наприклад, нашим “першачкам” Дмитрику та Ростику в інтернаті не сформували навичок навчатися. Коли ми стали займатися вдома, спочатку хлопчики бігали й голови під краном з водою мочили. Бо настільки важко давався їм процес навчання, що у них голови ніби “парували” від напруги та зосередженості.. Зараз ці брати тримають дуже хороший рівень навчання. У Ростислава виявилися прекрасні музикальні здібності, навчається гри на бандурі».
Маленький Максимко найбільше за всіх прив’язаний до Георгія і прагне бути на нього схожим. Тому теж пішов до секції боксу.
«Нещодавно в нього були змагання, тож ми приїхали всією родиною – і син посів перше місце!», – пишається Наталія.
Четвірці братів батьки-вихователі не лише допомогли сформувати бажання вчитися, а й повернули посмішки на обличчя трьох старших братів.
«Давид раніше взагалі не всміхався, втягував шию в плечі. Тепер із задоволенням ходить до школи. Ми повернули їм віру в людей. У Дениска зір був дуже поганий й страшна косоокість. Коли ми придбали окуляри, він каже: “Мамо, а я тебе бачу!” Ми всі плакали, бо дитина вперше побачила світ, як він є. Тепер ми робимо різні вправи, проходимо апаратне лікування, і зір виправляється, і косоокість йде».
Торт – тільки зранку
В родині діють свої правила, які розповідаються одразу кожній дитині, яка до них приходить.
«Основне – це довіряти, не брехати. Якщо комусь щось не сподобалося, потрібно казати прямо, ми розбираємо ситуації. А взагалі вони – молодці. Проходиш кімнатами – серце радіє: все таке нове, охайне, всі прибрано. І це – хлопці! Все роблять самі».
Сформувалися в «оновленій» родині й певні сімейні традиції. День народження кожної дитини починається з того, що батьки їй дарують торт зі свічками, які вона задмухує.
«Бо у декого з дітей до нас ніколи не було торта, тобто, дехто ніколи не святкував раніше день народження. Даруємо його зранку, щоб створити особливий настрій на весь день! Також ми поважаємо пасхальні традиції: печемо паски, хлопці з татом ходять святити».
За словами Наталії, така сім’я з багатьма дітьми не дарма була її мрією. Саме таке життя і дає їм з Костянтином сили та натхнення.
«Днями до нас приїздила наша середульша донька, сказала: “Мамо, я тебе не впізнаю! Ти мотаєшся стільки… Я вже сплю, а ти ще щось там доробляєш”. А я кажу їй, що мені подобається таке життя! Готую я для них тільки сама, бо у мене, як то кажуть, кожна калорія на своєму місці! Тарілки діти залишають на столі, але обов’язково кожен дякує за їжу, а я обов’язково відповідаю кожному: “Будь ласка, Давиде, будь ласка, Ростику…”. Бо вони всі хочуть уваги! Коли я збираю ці тарілки, вони майже чисті! У мене всередині підіймається неймовірне задоволення, що їм все сподобалося. Дуже полюбляю з ними займатися уроками, кожному пояснюю, розбираємо домашнє завдання… І тішить, що я знайшла своє покликання!»