«Батьківську любов ніщо не замінить».
Колишні вихованці інтернатних закладів розповіли про свій досвід на молодіжній панелі тренінгу «Трансформація систем догляду та підтримки дітей і сімей в Україні», який 2 травня 2023 року розпочався у Києві.
Можна сперечатися до хрипоти, чим погані інтернати. Проте варто послухати тих, хто сам пройшов через інституційну систему, – і сумнівів не залишиться.
Микола Семенюта, 29 років, Чернівці. Батьки відмовились від нього ще у пологовому будинку через інвалідність хлопця, і хлопчик потрапив в інтернат:
«Навіть ворогу не побажаю бути в інтернаті. Одна дитина плакала (мабуть, вона не могла розмовляти), не знаю, чому, можливо, щось боліло. Її накрили ковдрою (з обличчям) і на ранок вона померла».
«Мені поставили діагноз, що я не дієздатний, мені довелося доводити у суді, що я нормальний».
«В мене була мрія полетіти на літаку, але мене не пустили (бо я на кріслі колісному). Я така сама людина, як і всі».
«Біологічні батьки відмовились від мене у пологовому, і я прожив в інтернаті до 23 років. Потім мені пощастило потрапити у сім’ю. Моє життя відтоді дуже змінилося».
Наталія Носаченко, 27 років, Черкаси, яка 2 роки провела в притулку та будинку-інтернаті й у 10 років потрапила до прийомної родини:
«Хотілось би мені, щоб надалі ми ставили собі питання щодо цих дітей: «А що якщо завтра дитиною, яка буде в інтернатному закладі, стане моя дитина?»
Можливо це звучить болюче і неможливо. Але я дитина, яка виросла в сім’ї, мені було 10 років – все було прекрасно. Але трапилося так, що моя мама… вона померла. І я опинилася в інтернатному закладі. І де гарантія, що це не відбудеться з кимось? Немає».
Тетяна Макєєва, 28 років, з двох місяців перебувала в дитячих будинках, інтернатах, соціальних центрах – в її житті було 7 інституцій. Потім потрапила в ДБСТ СОС Дитячі Містечка в м. Бровари:
«Інтернат — це про виживання, ти маєш бути “хорошою дівчинкою”, щоб тебе не чіпали, треба подобатися спонсором».
«До дітей ставляться як до скота (про вихователів і дідівщину)».
Аліна Гіба, 19 років, блогерка, дизайнерка й активістка зі Львова. Виховувалась в дитячому будинку, в центрі соціально-психологічної реабілітації дітей. Має 7 років досвіду проживання в прийомній сімʼї й 4 роки навчання в інтернаті:
«Коли я навчалася у загальносвітній школі, нам не видавали книжки, бо боялися, що ми їх зіпсуємо (мовляв, “ти приютівська”). А оцінки ставили в 3 рази вище, бо мали щодо нас низькі очікування, вже щось зробила — прекрасно!»
Кирило Невдоха, 23 роки, Харків-Львів. Сімнадцять років провів у закладах інституційного догляду, нині системно адвокатує розвиток сімейних форм виховання й деінституціалізацію.
«Сім’я — це не лише про їжу чи дім, це в першу чергу про емоції — про людину, яка відчує тебе, яка підтримає».
«Якби у служб у справах дітей були такі ресурси, як в інтернатів, вони б працювали ефективніше, ніж зараз, коли на них сиплються всі шишки “куди ви дивилися”. Треба перерозподілити ресурси з інтернатів на соціальні послуги. Задача соцслужб — не лише контролювати батьків, але й надавати підтримку».
Олександр Стукало, 18 років, Лисичанськ-Львів, у 16 років потрапив до притулку:
«Моя мама померла в 10, у 12 пішов тато. Опікуни змінювали одне одного. Зрештою опинився в Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей… Цінуйте те, що ви маєте. Батьківську любов ніщо не замінить».
= = =
Тренінг «Трансформація систем догляду та підтримки дітей і сімей в Україні» організовано «Українською мережею за права дитини» у співпраці з Міністерством соціальної політики України та за підтримки Європейського форуму з питань інвалідності (EDF), Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, БО «Надія і житло для дітей», Save the Children, Lumos та МБО «БФ “СОС Дитячі містечка Україна”».